Моєї матері, в принципі, не було в моєму житті. Принаймі, в дитинстві. Ні, вона не кинула мене, я не росла в дитбудинку, і вона зовсім мене не била!
Вона працювала, їздила до Польщі, а згодом до Росії.
Вона відправляла мене до бабусі і дідуся за тисячу кілометрів в інше місто, фактично, з дитинства, і працювала. Потім вона залишала мене на старшу сестру, яка сама, по суті, була ще дитиною, і поїхала за кордон. Був важкий час. Кожен заробляв, як міг. І вона теж. Вона їздила спочатку до Польщі. На кілька днів за товаром спочатку для палатки на ринку в райцентрі в ста кілометрах від нас, потім вже для свого крихітного магазинчика в нашому селищі. Човники – здається так називали подібних “ділків”. Вона їхала на кілька днів, а я залишалася з сестрою, яка була на вісім років старшою за мене.
Сестра цього не пам’ятає. Вона пам’ятає, як годувала собаку, але мене – не пам’ятає. Тому, що я з дитинства вчилася бути непомітною і зручною для всіх. Навіть виходило. А мама їхала, залишаючи мене наодинці з єдиним бажанням – лягти в ліжко, зарившись носом у її халат, вдихаючи її запах, і заснути … щоб прокинутися тільки в день її приїзду.
Час минав, ситуація змінювалася. Спочатку в місто недалеко від нас переїхали бабуся з дідусем. Потім необхідність їздити в Польщу відпала – товар можна було купувати і в Москві, а це всього день. Та й я ставала старшою.
Але мами все ще не було. Робота. Робота Робота робота. Я пам’ятаю, проведену разом хвилинку. Ні, вона не забула про мене. Вона любила мене, як могла, вона працювала заради мене. Але мені було потрібно не це. Не дорогі ляльки і рідкісні іграшки, не статус головної задаваки і принцеси класу, найбагатшої дівчинки “на селі”. Мені потрібна була мама. Щоб залишалася на виставах, для яких шила мені найкрасивіші на світі костюми, щоб їздила зі мною разом в місто на дитячі спектаклі і в цирк, щоб питала мене про перше кохання … Щоб хоч раз поцікавилася, чому у мене немає справжніх друзів.
Але мами не було. І на її місці виросла самотність.
Мене, таку домашню, наївну відправили після восьмого класу жити в місто до бабусі з дідусем і вчитися в пафосно-огидній школі. Де ти ніхто. Просто тому, що ти з села. І де довелося відростити ікла і пазурі. І де довелося стати лукавою задавакою. А потім їхати додому на двадцять дві години в тиждень. На двадцять дві годині! До мами.
І вважати її світлом у віконці. Єдиною хто розуміє і приймає тебе людиною. У той час, як інші підлітки тікають з дому, з-під опіки батьків, я рвалася додому. Краще б її не було тоді поруч. Але тоді вона була. І тільки підтвердила, що світ жорстокий. І чоловіки всі зрадники. І ніхто не ідеальний. Навіть вона. Все життя переконує мене в тому, що вони з татом один одного шалено люблять … і страждає в цьому шлюбі.
Моє світовідчуття остаточно зруйнувалося. Мені дохідливо пояснили, що я вже не дитина.
Це я тільки зараз зрозуміла, що у мене просто забрали дитинство.
Але я все одно її захищала. Все одно. І з усім, що було у мене на душі – йшла до неї.
Потім якось закрутилося. Інститут, розрив перших тривалих відносин, знайомство з майбутнім чоловіком, смерть бабусі фактично у мене перед очима. А далі своя сім’я, дитина, потім друга. Натягнуті відносини з батьком, періодичні конфлікти з чоловіком і його родиною.
Я почала розуміти, що така ідеальна, моя мама … не хоче бути частиною цієї екосистеми. У це було важко повірити, але … Колись вона обмовилася, що їй нема про що говорити з моєю старшою сестрою, і вона постійно шукає привід, щоб згорнути розмову. Мовляв, живе та далеко, у неї своє життя і взагалі, вона – відрізана скиба. Я ж – інша справа.
А потім, в один прекрасний момент, я помітила, що вже в розмові зі мною вона шукає привід скоріше покласти трубку. Звільнитися від мене.
А недавно, коли я зателефонувала їй в надії, що хоч вона вислухає мою біль: через хворобу, яка зараз мене мучить, через те, що я пропускаю не тільки навчання, а й День Народження власної дочки … Вона все виставила так, ніби я дзвоню їй клянчити, щоб вона приїхала і поняньчила молодшу дочку, відпустивши мене.
Навіть для неї я виявилась лукавою.
Її не було в моєму дитинстві. І зараз, коли мені майже тридцять, її в моєму світі немає. Але їй не вистачає духу сказати мені про це. Сказати про те, що і я вже давно – відрізана скиба. А я все так само відчайдушно намагаюся уткнуться в її халат, заснути і …
Коли мені прокинутися, мамо? …
Ця історія не поодинока… і з кожним днем кількість такий випадків, на жаль, тільки зростає… І насправді необхідно задуватись чи вартують ті важко зароблені гроші, ті постійні поїздки до Москви, Сибіру… ті недоспані ночі…нелюдські умови та рідко тепле відношення… тих щирих і справжніх сімейних відносин , унікальних у своєму роді почуттів. З часом розуміючи, що минуле вже не повернути, починаєш жалкувати, що вибрала шлях заробітчанина, а не спробувала знайти себе на Батьківщині.
Анонімно
Слідкуйте за новинами у Телеграм
Підписуйтеся на нашу сторінку у Facebook
