У селі Стебні Верховинського району поховали Василину Петріянчук-Домнюк – медсестру УПА “Квітку”.
Про це написала у Фейсбуці історик Марина Мірзаєва.
“Вона пішла тихо. Ми не чули з телебачення, що світ покинув ще один Боєць та Герой, журнали не публікували її фото, а у ФБ не було сотні репостів”, – написала Мірзаєва.
У часописі “Голос народу” опубліковані спогади Василини Петріянчук-Домнюк.
“Я, Домнюк Василина (за чоловіком Петріянчук), дочка Петра, народилась 6 лютого 1929 року в с. Стебнях. Окрім мене, в батьків було ще троє дітей. Ми мали середні достатки, але брали активну участь в роботі сільського осередку “Просвіти”, мали багато книжок з історії України. У роки війни мій старший брат Григорій вступив в ОУН, пізніше – в УПА. 18-річним юнаком прилучився до бойових дій проти німців. Одного разу здобув неабиякий трофей – пістолет “Вальтер” та модерний автомат (штурмову гвинтівку StG-44 – В. П.). Після цього його призначили ройовим. В УПА перебував і наш зять, чоловік старшої сестри Ганни, тож, коли мені виповнилося 16 років, батько не став заперечувати проти мого вибору прилучитись до повстанського руху.
1945 р. в селі поновилася радянська влада, вся повстанська робота велась в умовах глибокої конспірації. Мені запропонували пройти вишкіл медсестер, і я погодилася. Близько восьми місяців відвідувала таємні курси, що їх вела професійна лікарка, дружина провідника “Перебийноса”, склала іспити і була зарахована в повстанську мережу. Взимку 1946 р. вступила в ОУН, прийняла присягу і стала повноправною підпільницею “Квіткою”. Якийсь час вдавалося перебувати у легальному становищі. У Стебнях працювала лікарем дівчина Наталка, прислана в Карпати зі сходу України. Я нав’язала з нею стосунки, і Наташа (так називала себе на російський кшталт) таємно постачала повстанцям вату, бинти, ліки… В одному з боїв поранило нашого зятя “Кучерявого”. Моїх знань та досвіду виявилось замало, тож його лікування Наташа здійснювала особисто. Темними ночами повстанці водили її до віддаленої хатини, і це зауважив сексот. У село наскочила опергрупа МГБ, і Наташу схопили. Під нелюдськими тортурами вона зізналась, що лікує пораненого повстанця, а їй асистує сільська дівчина Василина Домнюк, себто я… Наташа згодилась співпрацювати з МГБ. Їй повірили і відпустили знайти мене. Ми зустрілися в чужій хаті, і вона прорекла: “Я не витримала тортур і призналась. Утікай якнайшвидше, а я вип’ю отруту…” Наташа вийшла з хати, зайшла “для годиться” до ще кількох і подалась до медпункту. Через деякий час заметушились оперативники, почулися крики і лайка. Наче вороння, карателі розсипались по хатах. Від заціпеніння я не знала, що робити. Ми з господинею почали пиляти дрова. Офіцер і троє рядових ввірвались на подвір’я. Старший лагідно поклав мені руку на плече і запитав, чи не бачила десь тут Василини Домнюк. Я вдавано байдуже глянула йому у вічі й відповіла: “Чому ви її шукаєте тут? Таж вона, певне, у своїй хаті, он там – в центрі села…”
Оперативники рвонули у вказаному напрямку, а я за декілька хвилин – до прилеглого ліска. Знала, що моїх вдома нема, отож першочерговим завданням було рятувати пораненого. Роздобула коня і горами-лісами довезла “Кучерявого” у відому мені криївку. Передали по зв’язку інформацію, аби мої негайно переходили в ліс. Таким чином від осені 1947 р. вся наша сім’я – батько, брат, зять, дві сестри і я – стали членами збройного підпілля. Передбачивши таку долю, батько заздалегідь заховав у лісі одяг, харчі та речі першої потреби, тож, увірвавшись до нашого обійстя, опергрупа застала тільки напівпорожню хату і стайню. Ввечері того ж дня батько і сестри зі сльозами на очах спостерігали, як палають наші будівлі, а ми із зятем молились за Наталку, яка ціною свого життя врятувала нас для продовження боротьби…”.
Після того, розповіла Василина, розпочалося життя в підпіллі.
“Зять одужав і знову став у бойові лави. Як тільки сходив сніг, ми виходили із криївок і продовжували партизанську боротьбу. У сутичках з опергрупами, прикордонниками та “стрибкими” гинули наші друзі, було багато поранених. Катастрофічно не вистачало ліків, бинтів… Але з Божою допомогою мені вдавалося виходити всіх, до кого мене кликали на допомогу”, – згадувала “Квітка”.
Навесні 1952 р. “Кучерявий” потрапив до рук МГБ.
“Під тортурами він, очевидно, розповів про схованку, бо коли ми прийшли по кулемет, то нічого не знайшли. А через рік “Кучерявого” розстріляли в Києві. Нас залишилося четверо: батько і троє дочок. Покінчити зі собою ми не наважувалися. Зустріли одинокого підпільника з нашого району, і він сказав: “Як тереновий дозволяю вам іти “з повинною”…” Далі був принизливий акт здачі зброї, тортури і довгі роки життя під пильним оком КГБ. Мій батько і старша сестра померли, а ми з Марією дочекались незалежної України. Виховали по троє дітей і ні на хвилину не жаліли за обрану долю…” – завершила розповідь жінка.
Слідкуйте за новинами у Телеграм
Підписуйтеся на нашу сторінку у Facebook
