Батькiвська хата покосилася i почорнiла вiд дощу i снiгу.Сходинки потрiскали i обвалилися, подвiр’я поросло високим бур’яном. Тепер цi маєтки не потрiбнi нiкому.
Нiмим докором вона стоїть край села як нагадування про те, що злагода в родинi важливiша за будь-якi грошi. Якщо її втрачаєш – руйнується все.
Я приїжджаю сюди двiчi на рiк, на роковини батька i матерi. Йду на цвинтар, запалюю свiчки. А далi з важким серцем прямую до хати. Вiдчиняю дверi свiтлицi i просто перед собою бачу на стiнi стару фотографiю пiд склом. На нiй менi сiм рокiв, а Глiбовi – дванадцять. Я мiцно обiймаю брата, свого захисника i порадника, i здається, що так буде завжди.
Приїхав, коли труну опускали в яму
Вiсiм рокiв тому я втратила батька. Вiн помер несподiвано – косив траву у садку, як раптом схопився за серце й упав. Схвильована мама побiгла до сусiдiв, щоб викликали “швидку”. Але медики приїхали запiзно…
А за пiвроку мама злягла. Її розбив iнсульт, i вона навiть не могла самостiйно їсти. Добре, що хоч мову не вiдняло. Пригадую, як у тi днi ми зiбралися на сiмейну раду, щоб вирiшити, як нам жити далi. I зiйшлися на тому, що маму догляну я. А згодом успадкую вiд неї хату.
…Я перебралась у село. В мiстi, у двокiмнатнiй квартирi, залишила 20-рiчну доньку, яка навчалась в унiверситетi. I зажили ми з мамою вдвох. Спочатку Глiб навiдувався до нас щотижня, потiм – раз на мiсяць. Привозив грошi на лiки, якiсь продукти. Я теж у боргу не лишалась – яєць домашнiх покладу, огiрочкiв з
городу, вишень, яблук. А потiм Глiб перестав їздити взагалi.
Маму це дуже засмучувало.
– Подзвони братовi, – просила вона. – Може, щось сталося. Вiн якийсь сумний останнiм часом був. Схуд, зблiд… Боюся за нього.
– Та чого хвилюватися, – втiшала я стареньку. – У Глiба бiзнес, крутиться, мов бiлка в колесi. Часу немає.
Я телефонувала, але Глiб рiдко брав слухавку. А якщо й брав, то наша з ним розмова тривала хвилину-двi. “Щось потрiбно? – питав брат. – Я заскочу на тижнi, грошей дам для мами”. Але вiн рiдко виконував обiцянку. Забув про нас, забув…
Мама пережила батька на 3 роки. Вiдiйшла у вiчнiсть тихо, увi снi. Коли кинулась її ховати – виявилось, що ледь вистачає грошей на труну. Добре, що люди зiбрали грошi – хто по 20 гривень нiс, хто по 50. А Глiб примчав лише на третiй день, просто на цвинтар, коли труну вже опускали в яму. Без дружини, з двома синами. Вiн пiдiйшов до мене. Вибачався, казав, що “застряг” у невiдкладних справах, що не мiг вирватися ранiше. Я мовчки вiдвернулася.
“У нього немає сестри!”
Глiбова дружина Настя з’явилася аж на 40-й день пiсля маминої смертi. Привезла горiлки, ковбаси, солодощiв до поминального столу. I все щебетала, як їй шкода свекрухи, якою доброю була до неї.
– А чому ж на похорон не приїхала до доброї свекрухи? – спитала я.
– Та я в лiкарнi лежала, – пожалiлась невiстка.
Я лише всмiхнулась. У лiкарнi! Не iнакше, як знову на курортi засмагала. Он яка струнка i гарна стала, мов школярка. I зачiска модна, волосинка до волосинки вкладена. Одразу видно – щойно з дорогого салону.
Того дня Глiб зi сiм’єю залишився ночувати в мене. Вранцi поснiдали, я пiшла до корови. Раптом бачу, що Настя розмовляє на нашому подвiр’ї з якимось чоловiком у костюмi i краватцi.
– Хто це? – поцiкавилась я.
– Це Настин… товариш, – зам’явся Глiб.
А невiстка пiдвела незнайомця до мене i заявила:
– Так, Андрiй Степанович – справдi мiй давнiй друг. Вiн – рiєлтор. Я подумала, що краще мати справу зi знайомим, щоб не надурили.
Рiєлтор?! Я не вiрила своїм вухам. Тобто вони з братом збираються дiлити батькiвську хату? А як же наша домовленiсть, що все успадкую я?
– Обставини змiнились, – пояснив менi брат. – Розумiєш, так сталося, що…
Але я не хотiла слухати. Весь бiль за маминi сльози, образа за те, що покинув мене наодинцi з хворою, вилились у крик. Я верещала, що це я, а не вiн виносив з-пiд мами, вставав до неї по ночах. Що вiн забув про нас, а тепер, мов коршуни, вони з невiсткою налетiли на спадок. I вигнала їх геть.
Глiб i Настя поїхали. А ввечерi невiстка подзвонила. Я подумала, хоче помиритися. Але вона промовила:
– Любо, ти мусиш визнати, що за законом Глiб теж є спадкоємцем. Подумай, у тебе одна донька i ви маєте двi кiмнати на двох. А в нас – троє синiв i трикiмнатна квартира. Подiлiмося чесно.
– Хочу нагадати, що у вас iз Глiбом лише двоє синiв. Навiщо ти згадуєш його старшого хлопчика вiд першого шлюбу? Ти ж в очi не бачила тiєї дитини. Дiлити? Ну i як?
– Ми перегородимо хату, зробимо два окремi входи. Тобi дiстануться кiмната i кухня. А Глiбовi – iншi двi кiмнати. Подвiр’я дiлимо навпiл. До речi, лiтню кухню можеш забрати собi.
Її цинiзм вивiв мене з рiвноваги. Але я зiбрала волю в кулак i спокiйно сказала:
– Красно дякую, Настю, що даруєш менi мою лiтню кухню. А своєму чоловiковi-пiдкаблучниковi передай, що в нього бiльше немає сестри.
– Передам. Що ж… у такому разi зустрiнемося в судi.
I вона поклала слухавку.
“Не хочу, щоб ти доглядала його могилу”
I ми почали судитися. Я ходила селом, збирала письмовi свiдчення сусiдiв про те, що доглядала маму. Взяла у фельдшера виписку з медкарти, зiбрала докупи всi рецепти маминих лiкiв, за якi платила. Односельцi були на моєму боцi. Вони ж бачили, як я про маму дбала. А Глiба всi засуджували, обурювались, як вiн мiг так вчинити з молодшою сестрою.
На першому засiданнi рiшення щодо нашої справи не прийняли, бо адвокат Глiба просив часу на пiдготовку якихось паперiв. Самого Глiба на судi не було. Я так зрозумiла, що вiн просто затягує справу.
Але ввечерi пiсля того судового засiдання я побачила, як брат вiдчиняє хвiртку.
– Чого тобi треба? – спитала його.
Вiн знiтився, так i залишився стояти за парканом.
– Настю, нам треба поговорити…
– Нема нам з тобою про що розмовляти. До побачення!
– Настю, зажди! Серце менi болить, що ми з тобою так…
– Серце? А воно в тебе є?!
Якби я тодi зупинилась, якби вислухала Глiба, вiн би жив. Але я рiзко обернулася i пiшла геть, не знаючи, що це наша з ним остання зустрiч.
Через 2 мiсяцi знову вiдбувся суд. I знову брат не з’явився. Я вирiшила, що досить водити мене за носа i поїхала до нього.
Дверi менi вiдчинила Настя, вся у чорному. Серце обiрвалося: “О Господи, що сталося?” Вона недобре усмiхнулась, вийшла на сходову клiтку i причинила за собою дверi:
– Прийшла до брата? Пiзно. Глiб помер. Наступного дня, як повернувся вiд тебе. Що ти йому тодi наговорила?
– Нiчого… Та ми взагалi не говорили.
– То вже й не поговорите. Iнфаркт… Подумати тiльки, йому ж лише 55 рокiв було. Нiколи не нарiкав, що серце болить, а тут… – Настя заплакала.
Я спробувала обiйняти невiстку, проте вона вiдсахнулась вiд мене:
– Не треба мене жалiти. I маєткiв твоїх не треба, забирай усе. Ми ж хотiли пiвхати продати, щоб з боргами розрахуватися. Глiб взяв кредит у доларах, а тут – криза. I я ще й захворiла, на бiду. На, дивись!
Вона зняла чорну хустку, i я побачила, що Настя майже лиса – на її головi ледь пробивались рiденькi волосинки.
– Рак, курс хiмiотерапiї пройшла, – пояснила Настя. – Тому Глiб на похорон спiзнився, коло мене три ночi сидiв пiсля операцiї. А тодi, на маминих 40 днiв, я в перуцi була. А ти думала, салонна зачiска, правда? Я ж бачила, як заздрiсно зиркаєш на тi штучнi льоки. Глiб наказав менi мовчати про нашi проблеми, щоб вас з
мамою не турбувати. А ти… Ти мене завжди ненавидiла!
– Чому ти не сказала менi, що брат помер, на похорон не покликала? – тихо спитала невiстку.
– Так у нього ж нeмає сестри. Це твої слова, Любо! Я поховала Глiба на мiському цвинтарi, а не бiля ваших батькiв. Не хочу, аби ти доглядала його могилу. Iди, не муч мене…
Я продала корову, роздала людям курей i поїхала жити до доньки. А через рiк моя Свiтлана вийшла замiж за поляка, тепер пiд Жешувом живе. Я сама лишилась у тiй мiськiй двокiмнатнiй квартирi.
Кiлька разiв телефонувала Настi. Просила, аби забрала батькiвську хату, продала, з братовими боргами розрахувалась. “Нi,– каже. – Не хочу. Вiн за тi маєтки життям заплатив. А боргiв я вже не маю – викупили Глiбiв бiзнес разом з кредитом. Ще й на лiкування менi трохи залишилось. Я добре почуваюся, лiкарi говорять, що житиму. Так що нiчого вiд тебе не вiзьму. Зрештою, маму справдi ж ти глядiла, так що все чесно. Хата – твоя”.
Так i стоїть та халупа, валиться. Я навiть не переоформила на себе документи. Не можу я в нiй не те що жити, менi зайти туди боляче. Як побачу фотографiю на стiнi, де ми з братом разом, аж серце крається. Ми ж завжди такими дружнiми були!
Пам’ятаю, як малою розбила батькiв радiоприймач, а брат узяв провину на себе. Ох i дiсталося йому тодi… А ще згадую, як у ставок упала з мiсточка, а Глiб кинувся у воду i витяг мене. Зняв з мене мокрий одяг, вiддав свою сорочку i светра. Так i бiг додому в одних штанях, до пояса голий. А надворi кiнець березня був. Менi нiчого, а брат запалення легенiв пiдхопив, в районну лiкарню його забрали. В школi стiльки часу пропустив, що на другий рiк його залишили. Це ж через мене все.
А потiм… Хiба не Глiб допомiг вступити до iнституту моїй Свiтланцi? Чоловiк покинув мене, ще як дочцi 2 роки було, то вона Глiба до 5 рокiв татом кликала. А вiн їй справдi за тата був – стiльки ляльок надарував, одягу, взуття. I путiвки до моря купував нам з донею щолiта.
Щось зламалося мiж нами, вiдколи Настя в нього з’явилася. Так, вона не помиляється – ми з мамою справдi її нiколи не любили. За те, що вiдбила Глiба в першої дружини, а там дитина лишилась. Зухвалою була ця Настя, надто вже крутила моїм братом на всi боки. Але хiба це моя справа? Хай там як, а Глiб її любив. А менi
треба було мудрiшою бути, не вестись на iнтриги невiстки. Я ж старша вiд неї на 10 рокiв, повинна краще життя знати.
Чому я дозволила невiстцi стати мiж мною i братом? Чому терпiла, коли вона пхала носа в нашi справи? Чому взагалi зважала на неї? I чому не вислухала Глiба тодi, бiля хвiртки? Якби ж я знала, в яку бiду вiн втрапив… Та я б вiд своєї частки спадку вiдмовилась, аби йому тiльки допомогти. Нiколи собi цього не пробачу!
Жоднi маєтки не вартують наших сварок, нервiв, розбрату в родинi. Як пiзно я це зрозумiла. Тепер хоч плач, хоч кричи, а брата не повернеш.
Глiб часто приходить до мене увi снi. Нiби знову, як 40 рокiв тому, ми бiжимо, мокрi й холоднi, селом, я – у братовому светрi, а вiн до пояса роздягнений.
Я прокидаюся i плачу. Братику, рiдненький! Пробач. Це я тебе вбила…
Слідкуйте за новинами у Телеграм
Підписуйтеся на нашу сторінку у Facebook
