Ви усвідомлюєте, яка відповідальність тепер лежить на вас? Адже, дитина – це на все життя.- Я все усвідомлюю, – тут же видихнула Аліна. – Розумієте, я просто не можу спокійно жити, знаючи, що дуже потрібна комусь.
– Алло, це бюро знахідок? – запитав хлопчик
– Так. Ти щось загубив?
– Я маму загубив. Вона, не у вас?
– А скажи, будь ласка, яка твоя мама?
– Вона дуже красива і добра! І ще вона любить кішок.
– У нас для тебе хороші новини! Якраз вчора ми знайшли одну маму, ймовірно, це твоя. А звідки ти дзвониш?
– З дитячого будинку №3.
– Добре, ми скоро відправимо твою маму до тебе в дитбудинок. Чекай.
І ось вона увійшла в кімнату, найкрасивіша і добра, а на руках у неї муркотала справжня жива кішка.
– Мама! – радісно закричав малюк і кинувся до неї. Він обійняв її з такою силою, що у неї перехопило дух. – Мамочко моя!!!
…Артемко прокинувся від власного крику. Такі сни снилися йому майже щоночі. Він засунув руку під подушку і витягнув фотографію дівчини. Цей знімок він знайшов рік тому на вулиці.
Тепер він дбайливо зберігав його у себе під подушкою. Він був упевнений, що це мама. У темряві Артем довго вдивлявся в її ніжне обличчя і непомітно для себе засинав.
Вранці завідуюча дитячим будинком, Ангеліна Іванівна, за традицією обходила кімнати з вихованцями, щоб побажати всім доброго ранку і приголубити кожного малюка. На підлозі біля ліжечка Артема вона помітила фотографію, яка вночі випала у нього з рук. Ангеліна Іванівна підняла фотографію і запитала хлопчика:
– Артеме, а звідки у тебе це фото?
– Я знайшов його на вулиці.
– А хто це?
– Це моя мама, – посміхнувся малюк і додав, – вона найкрасивіша і добра, а ще вона любить кішок.
Завідуюча міркувала. Справа в тому, що вона одразу впізнала дівчину на знімку.
Перший раз вона прийшла в дитячий будинок в минулому році з друзями-волонтерами.
Напевно, тоді вона і загубила тут фотографію.
З тих пір ця дівчина доклала багато зусиль, щоб домогтися дозволу на усиновлення дитини.
Але, на думку бюрократів, у неї був недолік: вона була незаміжня.
– Що ж, – промовила Ангеліна Іванівна, – якщо вона твоя мама, це в корені міняє справу.
Увійшовши до себе в кабінет, завідуюча сіла за стіл і стала чекати. Десь через півгодини пролунав боязкий стукіт у двері:
– До вас можна, Ангеліна Іванівна? – До кабінету заглянула та сама дівчина з фото.
– Так, звичайно, заходите, Аліночка.
Дівчина увійшла в кабінет і поклала перед завідуючоїю пухку папку з документами.
– Ось, – сказала вона, – Я нарешті все зібрала.
– Добре, Аліночка. Мені потрібно задати вам ще кілька питань. Так має бути, розумієте…
Ви усвідомлюєте, яка відповідальність тепер лежить на вас? Адже, дитина – це на все життя.
– Я все розумію, – тут же видихнула Аліна. – Розумієте, я просто не можу спокійно жити, знаючи, що дуже потрібна комусь, але ми не разом.
– Добре, – погодилася завідуюча. – А коли ти хочеш подивитися діток?
– Я не буду дивитися, Ангеліна Іванівна. Я візьму першу дитину, яку ви приведете, – сказала Аліна, впевнено подивившись завідуючій в очі.
Ангеліна Іванівна була дуже здивована.
– Я хочу, щоб все відбулося як у справжніх батьків, – почала схвильовано пояснювати Аліна, – адже мами не вибирають собі дитину…
Вони не знають, якою вона наpoдиться… красивою або непривабливою, здоровою або хвoрою…
І я теж хочу бути справжньою мамою.
– Знаєте, Аліна, я вперше бачу такого усиновителя, – посміхнулася Ангеліна Іванівна.
Але я вже знаю, чиєю мамою ви станете. Його звуть Артем, йому 5 років, рідна мати відмовилася від нього в пoлoговому будинку. Я можу привести його зараз, якщо ви готові.
– Так, я готова, покажіть мені мого сина.
Завідуюча пішла і незабаром повернулася, ведучи за руку маленького хлопчика.
– Артемко, – почала Ангеліна Іванівна, – познайомся, це…
– Мама! – вигукнув Артем і кинувся до Аліни і вчепився в неї так, що у неї перехопило дух. – Мамочко моя!
Аліна гладила його по скуйовдженому волоссі і шепотіла:
– Синку мій, синочку… я тепер з тобою…
Вона підняла очі на завідувачку і запитала:
– А коли можна забрати сина?
– У нас зазвичай батьки і діти поступово звикають один до одного. Спілкуються спочатку тут, а потім беруть на вихідні, і якщо все в порядку забирають назовсім.
– Я відразу заберу Артема, – твердо сказала Аліна.
– Добре, – махнула рукою завідувачка, – завтра ж все одно вихідні. А в понеділок прийдете, і ми оформимо всі документи.
Артем світився від щастя. Він тримав маму за руку і боявся відпустити її навіть на секунду.
Навколо заметушилися нянечки, що збирають речі, підійшли попрощатися вихователі, на очах яких з’явилися сльози.
– Ну Артеме, будь здоров! Приходь до нас в гості, – попрощалася з ним Ангеліна Іванівна.
– До побачення, прийду! – відповів Артем. І через хвилину вони з мамою опинилися на вулиці, залитій сонячним світлом.
Коли вони відійшли від дитбудинку, малюк нарешті зважився поставити мамі важливе питання:
– Мама… а ти кішок любиш?
– Обожнюю! У нас з тобою вдома їх цілих дві, – засміялася Аліна, стискаючи в руці крихітну долоньку.
Артем щасливо посміхнувся і, підстрибуючи на ходу, поспішив за мамою.
Ангеліна Іванівна дивилася у вікно вслід Аліні з Артемком. А коли вони зникли, за найближчим рогом, сіла за робочий стіл, підняла трубку телефону і набрала номер:
– Алло, це Небесна Канцелярія? Прийміть, будь ласка, заявку.
Ім’я клієнтки: Аліна. Категорія заслуги: найвища – подарувала щастя дитині…
Надсилайте все, що належить в таких випадках: величезне щастя, взаємну любов, удачу в усьому…
Ну і, зрозуміло, ідеального чоловіка, вона ще незаміжня…
Так, я розумію, що дефіцит, але ви ж розумієте, мова йде про особливий випадок.
І ще про нескінченний грошовий потік не забудьте, адже малюк повинен добре харчуватися… Уже все відправлено? Дякуємо!
Крізь зелене листя дерев у дворі дитячого будинку лилося сонячне світло, на майданчиках було чути дитячий гамор.
Завідуюча поклала трубку і підійшла до відчиненого вікна.
Вона любила при можливості стояти і дивитися на своїх малюків, розправивши за спиною величезні білосніжні крила…
PS Можливо, ви не вірите в ангелів, але ангели вірять в вас!
Слідкуйте за новинами у Телеграм
Підписуйтеся на нашу сторінку у Facebook
