Тепер у Руслана Белінського навіть не два, а три дні народження. Другий — коли в березні минулого року він, діставши важке поранення голови, три дні пролежав в окопі без їжі та води, і вижив. А третій — коли його викрала з полону його дружина Людмила.
Так вийшло, що день, коли Людмила привезла Руслана додому, якраз збігся з його першим днем народження. Вдома на Руслана чекали три його доньки і святковий торт.
Подробиці того, як їй вдалося викрасти пораненого чоловіка з російського полону і вивезти його з окупованого на той момент Херсона, Людмила Белінська розповіла «ФАКТАМ».
«Я повідомила дітям про смерть батька. Ми готувалися до похорону»
Те, що з чоловіком, який воював на херсонському напрямку, щось сталося, Людмила зрозуміла наприкінці березня минулого року, коли Руслан перестав виходити на зв’язок. Потім був дзвінок, який вона ніколи не забуде. Їй сказали, що її чоловік загинув.
– З початком повномасштабного вторгнення росії в Україну Руслан одразу пішов до військкомату, — розповідає «ФАКТАМ» Людмила. — Він і раніше був військовослужбовцем, десять років тому служив у СБУ. У нас троє дітей і, напевно, його могли звільнити від служби. Але якщо кожен так міркуватиме, нікому буде захищати країну. Тому чоловік без вагань пішов до військкомату і невдовзі вже був на фронті. Він був у Херсонській області, але де саме, я не знала. Мені він весь час відповідав, що все добре. Уже потім я дізналася, що в той самий час він говорив своїм братам, що, якщо доживе до завтра, це вже буде щастя. 28 березня ми ще розмовляли. А потім зв’язок із Русланом зник.
Про те, що Руслан загинув, Людмилі повідомили його побратими.
– Насправді вони не повинні мені цього говорити, адже тіла ніхто не бачив, — каже Людмила. — Але вони були абсолютно впевнені, що Руслан загинув. Бачили, що в нього була пробита голова і йшла піна з рота. Він залишився в окопі — наскільки я зрозуміла, у побратимів не було можливості його звідти забрати. Вони думали, що він там і помер. Мені сказали готуватися до похорону.
Я повідомила про його смерть дітям… Старша донька плакала, а молодші не могли повірити, що тато не повернеться, «бо ж він казав, що прийде і зварить нам рисову кашу». Ми справді готувалися до похорону. Але, напевно, якась надія все ж залишалася. Тіла ж не було. Ми навіть зверталися до ясновидців. Не знаю, чи можна їм вірити, але тепер я, напевно, вірю. Тому що бабка, до якої ми прийшли, сказала, що Руслан живий. «Він серед мертвих, але живий» — сказала. І адже по суті так і виявилося.
Чоловік справді весь цей час був в окопі — там, де побратими бачили його востаннє. Дійсно був дуже важко поранений, стікав кров’ю. Пролежав в окопі три дні. Без їжі, без води, без медичної допомоги. Я не знаю, як це можливо, але він вижив. Напевно, рідна земля не дала йому померти. А знайшли його місцеві жителі. Територія, на якій усе це відбувалося, вже була окупована. І росіяни час від часу пускали в ті місця звичайних цивільних, які збирали трупи і наших, і їхніх солдатів, і ховали їх. Так вони і знайшли Руслана. Я потім розмовляла з цими людьми, і вони розповіли, що сховали Руслана в себе. Зняли з нього військову форму, переодягли у свій одяг. Їсти він не міг, тому вони давали йому сирі яйця і молоко. Сам Руслан пам’ятає тільки, як інколи приходив до тями в якомусь сараї і йому дуже хотілося пити.
Краще Руслану не ставало. Через те, що рана почала гноїтися, піднялася висока температура. Люди, які його сховали, зрозуміли, що без медичної допомоги він не виживе. У бік Миколаєва в той момент не ходив ніякий транспорт. Тому його посадили в автобус у бік Херсона. Попередили, щоб нікому не казав, що він український військовий. Але, на жаль, Руслан був не в тому стані, щоб це зрозуміти. І коли автобус зупинили окупанти, він сказав їм, що служив у СБУ. Його, звісно ж, одразу забрали. Наступну добу його допитували росіяни. А потім вони зателефонували мені.
Цей дзвінок був 6 квітня. Російські окупанти сказали, що Руслан у них і він поранений. Вони навіщось намагалися говорити українською, але в них це погано виходило. Повідомивши про його поранення, запитали, що з ним робити. «Як що робити? Везіть у лікарню!» — сказала я. Намагалися розпитати мене про те, яке в нього звання, скільки років служив. Я сказала, що вся інформація є в його документах. Пізніше дізналася, що документів у Руслана при собі не було. Люди, які знайшли його в окопі, забрали документи і десь їх закопали. Після деокупації вони їх нам повернули.
— Ви повірили, коли почули, що Руслан живий?
– Мені дуже хотілося в це вірити. Але я розуміла, що це може бути неправдою. Повідомила про цей дзвінок побратимам чоловіка, і вони теж попередили, що це можуть бути шахраї. Але 7 числа був ще один дзвінок. Цього разу вже з лікарні, з приймального покою. Медики сказали, що Руслан у них. Що вони його помили, переодягли і відправлятимуть в іншу лікарню, оскільки в них немає відділення нейрохірургії. Сказали, що його привезли росіяни. Потім був ще один дзвінок, уже від лікаря з іншої лікарні, де чоловіка прооперували. Я попросила лікаря надіслати фото Руслана. Він надіслав. Це було остаточним підтвердженням того, що чоловік живий.
«Коли Руслан перший раз мені зателефонував, я не впізнала його голос і почала питати, як звуть наших дітей»
– При цьому лікар попередив, що Руслан перебуває під охороною, тому що росіяни взяли його в полон, — каже Людмила. — Він, як і раніше, був у небезпеці. Але я робила все, що могла для того, щоб допомогти. Через знайомих знайшла людей, яким скидала гроші на картку, а вони приносили Руслану домашню їжу. Весь час була на зв’язку як із медиками, так і з самим Русланом. Добрі люди купили йому картку (українського зв’язку на той момент у Херсоні не було), щоб ми могли одне одному телефонувати. Коли він перший раз зателефонував, я не впізнала його голос. Руслан сказав: «Мася, це я». Але голос звучав інакше, тому я почала питати, як звуть наших дітей. Він сказав. І я зрозуміла, що це точно мій Руслан.
У якийсь момент Руслана охороняти перестали. Судячи з усього, в окупантів відбулася ротація, і нових людей, які прийшли в лікарню, чоловік особливо не цікавив. Дізнавшись про це, я зрозуміла, що це і є мій шанс його врятувати. І вирішила їхати.
— Приїхати на окуповану територію і забрати звідти пораненого українського військового, який перебуває в полоні. Здається, що це абсолютно неможливо.
– Проте я почала розробляти план дій. Уже на той час знала, що люди, незважаючи на ризики, їздять на окуповані території і назад. Є навіть перевізники, які роблять це постійно. Звісно ж, не кожен водій погодиться вивозити військовослужбовця — це дуже великий ризик. Але я знайшла тих, хто готовий був ризикнути разом зі мною. Сказала дітям, що їду за татом і скоро привезу його додому.
Першого дня заїхати на окуповану територію не вдалося, але другого ми це зробили. У мене ніхто нічого не питав. Очевидно, тому, що я жінка. Чоловіків окупанти і допитували, і обшукували. Але в мене про всяк випадок була заготовлена легенда про те, що я їду в гості до родичів.
Незадовго до цього в лікарню, де лежав Руслан, привезли багато поранених росіян. Серед них, як ми зрозуміли, був якийсь їхній начальник. Його охороняли, і в лікарні було повно окупантів з автоматами. Це просто диво, що Руслан не привернув їхньої уваги. І я теж. Руслан дуже за мене переживав. Особливо коли я, повідомивши йому, що їду, зникла зі зв’язку. Коли зайшла до нього в палату, він не спав. Виявилося, він не спав понад добу — чекав на мене. Я ніколи не забуду цю нашу зустріч.
Реалізувати план із порятунку чоловіка Людмилі допомогли лікарі, які виписали довідку про те, що Руслан нібито отримав травми в ДТП.
– Цей документ ми і показували на російських блокпостах, — каже Людмила. — І знаєте, я впевнена, що нам допоміг Господь. Коли нас почали допитувати на першому блокпосту, я почала розповідати, що забрала чоловіка після автомобільної аварії і везу його в Одесу. Як раптом почався обстріл, і окупанти швидко поїхали. На другий блокпост ми приїхали надвечір, і окупантам терміново знадобилося для чогось звільнити дорогу — тому машини, що вишикувалися в чергу (зокрема й нашу), вони змушені були просто пропустити. На третьому блокпосту ми показували документи, але, на щастя, все теж було досить швидко. А на четвертому почули «Добрий вечір». І розплакалися від щастя.
Людмила зізнається, що найскладнішим для неї було, їдучи, залишити дітей. Бо розуміла, що може й не повернутися.
– Звичайно ж, я намагалася вірити в краще, — каже Людмила. — Друзі та колеги страшенно за мене переживали, багато хто вже подумки зі мною попрощався. Ще я дуже хвилювалася через стан Руслана. Він був важким, навіть не міг толком сидіти. Але тут мобілізував сили і все витримав. Ми це зробили. На українському блокпосту я зателефонувала дітям. Сказала, що тато зі мною і ми скоро будемо вдома. Переночувавши в Запоріжжі, ми поїхали додому, в Одесу. Приїхали як раз на день народження Руслана. Діти приготували для тата торт…
Зараз Руслан щодня їздить на реабілітацію. Коли Людмила привезла його додому, його ноги були повністю знерухомлені. А зараз він уже сам робить кроки.
– Руслан молодець, я ним дуже пишаюся, — каже Людмила. — Йому є заради кого жити і старатися. Нам пощастило знайти в Одесі реабілітаційний центр Motus, де Руслан займається абсолютно безкоштовно. Ми бачимо величезний прогрес. Як пояснили фахівці центру, зараз у чоловіка через пошкодження мозку порушена моторика, але поступово, кажучи простою мовою, здорові ділянки мозку переберуть на себе функцію пошкоджених. Для того, щоб це сталося, потрібно довго і наполегливо займатися. І я впевнена, що все в нас вийде.
Слідкуйте за новинами у Телеграм
Підписуйтеся на нашу сторінку у Facebook
