Змінила туфлі на берці: як воює франківська освітянка. ФОТО

Незалежність України захищають не лише професійні військові. До лав українського війська вступають науковці, освітяни, підприємці, айтішники й багато-багато інших. Всіх об’єднує одне бажання – захистити свою землю від ворога.

Департамент освіти розпочинає серію інтерв’ю з освітянами, які в лавах Збройних Сил України виборюють нашу з вами свободу.

Сьогодні наша героїня Маріанна Смаль. У цивільному житті вона заступниця директора департаменту освіти та науки Івано-Франківської міської ради та чинна депутатка міськради 8-го скликання.

Проте, на початку війни вона змінила туфлі та звичний одяг на військову форму й пішла боронити Україну від ворога, який вранці 24 лютого підступно напав на нашу Батьківщину.

– Багато українців не вірили в повномасштабну війну. Для вас події 24 лютого стали несподіванкою?
– Ми всі були в очікуванні чогось незворотного, але я також до кінця не вірила, що росіяни наважаться зробити останній крок до прірви. Вони і раніше відверто погрожували, брязкали зброєю, розпочали війну у 2014 році. У них така манера – залякувати світ своєю неадекватністю. Логічно, що цивілізований світ завжди реагує відповідно. Краще дурневі поступитись, ніж мати з ним справу. Це – Європа, але не ми – українці. Поступатись своєю волею, принципами і землею ми не будемо.

– Якими були перші думки, коли дізнались про початок повномасштабної війни?
– Добре пам’ятаю 24 лютого. Під ранок мене розбудив телефонний дзвінок. Телефонувала сестра, яка вже роки працює і проживає в Києві. Той дзвінок я ніколи не забуду. Від її голосу і гупання в слухавці я зірвалась на рівні ноги. Бомбили Київ. Розбудила чоловіка, включили телевізор, з того, що побачила на всіх каналах стало моторошно – війна. Далі, за якусь годину, почули вибухи у себе вдома – в Івано-Франківську. Ракети влучили в аеропорт. Як у страшному сні…

Читайте також  Новим керівником франківських слідчих стала 30-річна коломиянка (фото)

Чоловік вже мав зібраний наплічник. Ще за декілька тижнів до страшного 24 лютого, командир батальйону «Карпатська Січ» Олег Куцин збирав бійців, проговорювали, де збираються у випадку початку воєнних дій і якщо «впаде мобільний зв’язок». То ж вже 25-го лютого Ігор був у Києві. Розповідав пізніше, що на столицю їхали поодинокі автомобілі, а назустріч рухався нескінченний транспортний потік.

– Ваш чоловік відправився воювати. А чи тим часом займались Ви?
– Далі пішли довгі дні і ночі волонтерства. Адже вся освіта Івано-Франківська перетворилась на один великий волонтерський штаб. Саме цими днями я зрозуміла, який у нас великий народ. Всі працювали на межі людського ресурсу, викладались сповна і без залишку. Можу годинами дякувати директорам, педагогам, завідувачам, вихователям, технічним працівникам шкіл, садочків, позашкілля, професійно-технічних училищ, які перші дні взяли на себе основний удар – перший потік біженців, які прибували і вдень, і вночі. Освітянам, які поселяли в себе тих, хто в той момент потребував житла та опікувались їхнім побутом. Можу з впевненістю сказати, що освітяни міста працювали, як один злагоджений механізм, націлений на перемогу України. Що не кажіть, є з ким край боронити.

– Що змусило Вас піти на фронт?
– У березні вирішила сама для себе, що готова йти далі. Поштовхом став пост міського голови про набір бійців до «Карпатської Січі». Руслан Марцінків організував транспорт для добровольців та налагодив доставку гуманітарної допомоги на передову нашим військовим. Знайшлось одне містечко і для мене. Так я прибула до Києва і приєдналась до добровольчого батальйону.

Київ був настільки лякаючи порожнім, що я не могла до того довший час звикнути. Постійна робота артилерії і виття сирен тримало в напрузі. Наші на той момент вже місяць боронили Бровари, Ірпінь, Романівку, Пущу Водицю. Поряд з українцями воювали: грузини, литовці, чехи, американці, італійці. Ціною багатьох життів українських патріотів та патріотів дружніх нам країн, Київ залишився українським. І це була велика перемога, бо втратити столицю-символ українства, означало втратити все. Мені назавжди закарбувались в пам’яті жахливі картини руїн, які по собі залишав «руській мір». Не забуду і не пробачу.

Читайте також  Повітряні сили України розкрили секрет «Привида Києва» і розвінчали поширені міфи

– Що було далі?
– На часі було входження добровольчих батальйонів під крило ЗСУ. Формування нового батальйону і військова присяга на вірність Україні. Сказали б мені раніше, що я буду військовослужбовцем, не повірила б. Попутно вчусь багатьом речам, про які в цивільному житті і не підозрювала.

Я вірю, що в житті нічого випадкового не буває. Не буває випадкових людей і випадкових знайомств. Так і з моїми побратимами по батальйону. Хто б сказав мені ще декілька років назад, що я буду військовослужбовцем, що буду займатись стройовою службою. Я навіть такого слова не знала. Що буду працювати пліч-о-пліч з цікавими людьми з усієї України. Фінансистом з Києва – Ігорем, мешканцем міста Краматорськ, який вже двічі покидав своє місто подалі від кацапні, у 2014 році і в лютому 2022 року – Олегом, львів’янином Юрчиком – ровесником моєї старшої доньки. Ну ніколи б ми в мирному житті не перетнулись, якби не одне завдання на всіх – здолати і вигнати ворога з нашої землі. З ними мені не важко і не страшно. Ми – команда. Разом робимо свою роботу в пункті постійної дислокації, разом, отримавши наказ, вирушаємо для виконання завдань в розташуванні нашого батальйону на сході країни. І, власне, вже там я маю можливість побачитись зі своїм чоловіком. Кожен з нас виконує свою роботу, яка наближає перемогу.

– Чи не сумуєте за домом і що б побажали освітянській родині?
– Буває важко морально, ностальгійно до сліз. Нас всіх війна розкидала за тисячі кілометрів. Спогади про рідних накривають лавиною, але береш себе в руки, бо треба бути сильною задля перемоги. Головне перемогти і аби ми усі повернулися живими й здоровими додому.

Читайте також  П’яна їзда без покарань: чому на Прикарпатті судді виправдовують нетверезих водіїв

Часто від незнайомих людей чую, що Івано-Франківськ – дуже гарне місто, комфортне і затишне. І мене розпирає гордість за всіх, хто вклав свою частку в розбудову нашого міста. За наших освітян, які у найважчі часи є надійним тилом для військових. Їхня безцінна допомога робить тил надійною опорою.

Нашим освітянам та й загалом українцям хочу побажати не тільки вірити у перемогу, а й спільно наближати її, хто як може. Бо інакше не може бути. Разом до перемоги!

Слідкуйте за новинами у Телеграм

Підписуйтеся на нашу сторінку у Facebook

РЕКЛАМА:

Джерело.