Ідея створити ядерну торпеду для удару по США з’явилась ще за часів Сталіна.
Створити зброю для знищення мільйонів цивільних осіб одним ударом – дійсна і, на жаль, цілком реалістична мрія Путіна. Мова йде про спеціальну ядерну торпеду “Посейдон”, фактично безпілотний атомний підводний човен, з надпотужним ядерним зарядом у 100 мегатонн (грубий еквівалент 55 атомних бомб скинутої на Хіросіму). До речі назву зброї, яка має знищити півсвіту, обирали під час загальноросійського голосування.
Її розробка триває, орієнтовно, з 2010-х років і саме ця зброя увійшла до путінських “вундерваффе” – балістичної ракети “Сармат”, гіперзвукових “Кинджала” та “Циркона”, а також крилатої ракети з ядерним двигуном “Буревісник”.
Що страшніше, РФ намагається демонструвати впевнений рух у створенні “Посейдона”, зокрема на початку липня рашиські ВМФ вже отримали носій цієї зброї – підводний човен “Бєлгород”.
Людожерський проект
Ідея створити величезну торпеду з потужною бойовою ядерною бомбою на борту – вкрай не нова ідея. Вперше вона з’явилась ще за часів Сталіна, коли СРСР не маючи ані балістичних ракет, ані трансконтинентальних бомбардувальників намагався знайти рішення доставки атомної бомби до США. Проект, який тоді отримав назву Т-15, розвитку не отримав через малу дальність ходу.
Але ідея була у повітрі. Після того як СРСР у 1961 році випробував 50-мегатонну термоядерну “Цар-бомбу” (залишається найпотужнішою за всю історію існування ядерної зброї), один з її творців, відомий академік Андрій Сахаров, запропонував створити спеціальну торпеду під 100-мегатоний заряд.
Справа в тому, що вага “Цар-бомби” становила 26,5 тонни і вона не мала жодного шансу на реальне бойове використання. Водночас торпеда з атомним реактором, яка має майже необмежений запас ходу та значні глибини занурення, дозволяла б легко розмістити в ній такий боєприпас. А вибух 100-мегатонного заряду дозволяє знищити значну частину узбережжя США, з портами та містами, просто фізично.
Цей епізод у своїх мемуарах згадує сам Сахаров, визнавши, що коли він розповів цю ідею знайомому контр-адміралу, той був шокований “людожерським характером проекту” і йому, як військовому моряку “огидна сама думка про масове вбивство”.
Можливості “Посейдона”
Але пройшло 60 років і така ідея не огидна ані Путіну, ані рашистським морякам, ані, з огляду на все, бодай комусь у РФ. На презентації проекта “Посейдон”, тоді ще під назвою “Статус-6”, призначення вказано прямо: “ураження важливих об’єктів економіки противника в районі узбережжя та завдання гарантованої неприйнятної шкоди території країни шляхом створення зон великого радіоактивного зараження, непридатних для здійснення у цих зонах військової, господарсько-економічної та іншої діяльності протягом тривалого часу”.
Для того, щоб зрозуміти результат вибуху 100-мегатонної ядерної бомби можливо використати симуляцію NukeMap від історика науки та ядерної зброї, професора Технологічного інституту Стівенса Алекса Веллерштейна та підірвати її у порту Санкт-Петербурга.
Одразу після вибуху від рідного міста Путіна нічого не залишиться в принципі. У радіусі 8 км від епіцентру все перетвориться на пару на молекулярному рівні. На місці вибуху утворюється кратер глибиною 430 метрів та діаметром у 3,5 км. Ударна хвиля, потужність якої буде достатня для знищення будинків, докотитися до пригородів, зокрема, до Петергофу. На відстані 64 км від епіцентру люди отримають опіки третього ступеня, що гарантує повільну смерть у муках протягом кількох діб.
Але це ще не все, бо вибух ядерної бомби це радіаційне забруднення. А через те що такий вибух буде на вкрай малій глибині, майже на поверхні, це призведе до максимально можливого радіаційного забруднення.
Якщо вітер буде у бік Москви, то слід з “потужністю” у 1000 радів (абсолютно смертельна доза, у 10 разів вища ніж для отримання променевої хвороби першого ступеня) дотягується до столиці РФ. На своєму шляху воно “засмажить” Валдай та Твер. Приблизний рівень у 100 рад (одна година перебування для отримання променевої хвороби) зачепить Новгород, Владімір, Тамбов та дотягнеться до Саратова. А “легкі” радіоактивні опади з потужністю 1 рад, які зроблять непридатною землю для життя, впадуть вже на території Казахстану.
Але, для завдання нищівного удару при використанні “підводної” 100-мегатанної ядерної бомби нема потреби навіть підпливати до берега. Після її вибуху на глибині утвориться радіоактивне мегацунамі. Висота хвилі на дальності 9 км може становити до 450 метрів, на відстані 185 км – до 22 метрів. Для розуміння аварія на АЕС у Фукусімі сталась через цунамі висотою 14-15 метрів. На дальності 925 км висота цунамі зменшиться до 4,6 метра.
Особливості “Посейдона”
Для РФ, яка має можливість повторити ядерну бомбу створену ще у 60-х роках, головним питанням є створенні її носія – “Посейдона”. А у цьому російська військова промисловість зіткнулась з певними складностями.
Єдина можливість “Посейдона” проплисти бодай декілька тисяч кілометрів непоміченим – це габарити. Навіть враховуючи заявлене максимальне занурення на глибину до 1 км, воно буде безпорадним якщо задачею буде вибухнути поблизу від берега, де глибини значно менші.
Відомі дані щодо розмірів “Посейдону”: 1,8 метра у діаметрів, 20 метрів в довжину при загальній вазі 100 тонн. Це зумовило створення спеціального мініатюрного ядерного реактора з рідкометалевим теплоносієм. Такі реактори створювались ще у 50-60-х роках, але виявились вкрай капризними, а їх використання на підводних човнах у СРСР постійно супроводжувалось відмовами та аваріями. Зокрема у 1968 році під час аварії на К-27 весь екіпаж зі 105 осіб отримав значні дози радіації, дев’ять осіб померли у перші дні після аварії.
Але цей реактор залишається єдиною складністю проекту. Система наведення на основі інерціальної системи та аналогу Tercom, але відносно рельєфу дна, технології відомі у РФ. Малошумність, при заявлених габаритах, а головне – за умови тихого ходу на значних глибинах, для “Посейдону” цілком логічні. Можливість досягти швидкості у 200 км/год, знову ж, завдяки габаритам та реактору нового типу, для якого характерною можливістю є різкий вихід на максимальну потужність – теоретично досяжно.
Водночас статус готовності розробки зараз невідомий. У 2019 році міноборони РФ заявило про проведення вже “полігонних випробувань комплексу” та доклало вкрай незрозуміле відео.
Проблеми “Посейдона”
Але, попри жахалки Кремля, “Посейдон” має концептуальну ваду. По-перше, якщо навіть уявити, що сама мега-торпеда невразлива, то вкрай вразливим є її носій – атомний підводний човен. За виходом у море навіть гіпотетичних носіїв “Посейдона” будуть слідкувати значно уважніше ніж це можливо уявити.
Відомо, що за кожним російським підводним човном неодмінно слідують американські субмарини. І фактором, який дозволяє знищити підводний носій ядерних ракет є відкриття пускових шахт, що добре чути під водою. Тому про всі тренувальні запуски сторони попереджають один одного заздалегідь.
І у випадку з носієм “Посейдону” ситуація буде аналогічною, для атаки носія і самої торпеди достатньо буде просто звуку виходу торпеди з шахти. При цьому реакція буде моментальною, бо інакше “Посейдон” піде на недосяжну глибину чи набере максимальну швидкість.
Реальна бойова ефективність “Посейдона” впирається у надійність та строки життя реактора. Бо інакше запускали б його просто від причалу. Дальність морського шляху від Мурманська до Нью-Йорку – 7,5 тисячі км, до Флориди – 8,8 тисячі км. Від Камчатки до Каліфорнії – 7 тисяч км. Тобто при заявленій дальності “Посейдона” у 10 тисяч км, додатковий і вкрай коштовний підводний носій просто не потрібен.
Тому, з огляду на створення спеціального носія, у реальну можливість “Посейдона” долати в автономному режимі тисячі кілометрів не вірять навіть розробники.
Слідкуйте за новинами у Телеграм
Підписуйтеся на нашу сторінку у Facebook
