Гурт «Гуцул Каліпсо» був заснований наприкінці 1999 – на початку 2000 років. Майбутні учасники гурту познайомилися на сейшені у Чернівцях, де, серед інших, виступав гурт «Діамантово-зелені». Одразу чотири музиканти з нього увійшли у початковий склад «Гуцула Каліпсо».
У 2001 р. гурт взяв участь у фестивалі «Червона рута», де посів друге місце у танцювальному відділенні (перше – не присуджувалося), та «Перлини сезону» з таким же результатом. Того ж року відбулися перші виступи у Києві, і в столичній пресі з’явився певний інтерес до буковинських самородків: було надруковано кілька інтерв’ю з ними та огляди їхніх концертів. У списку інших здобутків колективу – перше місце серед молодих гуртів на фестивалі «Таврійські ігри» 2006 року. На 15-річний ювілей фесту вони відкривали велику вечірню сцену разом із гуртом «Борщ».
Тривалий час «Гуцул Каліпсо» були чи не єдиними представниками Чернівців на багатьох українських фестивалях: «Нівроку», «Арт-Поле», «Рок-екзистенція», «Шешори», «Країна мрій» та інших. Також вони виступали у Польщі, Росії та Білорусі. Свій перший студійний альбом «Рекет-гангстєра», робота над яким тривала майже п’ять років, гурт видав у грудні 2007 року.
– Готуючись до інтерв’ю, я заліз у Вікіпедію, і серед останніх подій, які там описані, прочитав про вихід дебютника гурту ще в грудні 2007-го та про те, що група продовжує гастролювати… Прокоментуй, будь ласка.
Так, у 2007-му був перший повноцінний і поки що останній альбом на сьогодні. Річ у тому, що потім почалися зміни у складі гурту, дехто пішов іншим, немузичним, шляхом, дехто просто втомився від музики і перейшов у бізнес. Але кістяк залишився, тому ми постійно з новими музикантами перевчали стару програму і намагалися гастролювати, аби тримати себе в тонусі.
У 2012-му ми записали чотири свіжих композиції, але не випускали їх на фізичному носії, а просто виклали на шару в інтернеті. Такий собі інтернет-максі-сингл. До нього увійшли композиції «Кукурузнік», «Общага», «Дядя Піца» та «Депутат». На сьогодні ми пишемо другу платівку і завтра – презентація першого синглу «Най Бог бороне» з неї.
– «Гуцул Каліпсо» – це те, що називається «група, широко відома у вузьких колах». У Чернівцях ви взагалі культові, наскільки я розумію. Це свідомо вибрана стратегія, так би мовити, повної незалежності від шоу-бізнесу чи ніяк не вдається туди влитися?
Ми ніколи не прагнули увійти в український шоу-бізнес у його традиційному розумінні, хоча зрозуміло, що можливостей і бабла там більше. Нам завжди імпонував такий інді-статус, коли тобі ніхто не диктує коли, скільки, за скільки і про що грати-співати. Тому, напевно, ми і залишилися дуже відомими у вузьких колах. І не залишаємо надій колись відкрити свій інді-лейбл і писати талановитих нефорів з Буковини (сміється). Хоча, з іншого боку, нема на кого андеграунд залишити. Якщо ще ми підемо, то хто там лишиться?
– А як виявляється ваша культовість вдома, у Чернівцях?
Та ніяк, окрім того, що на концерти нашої банди людей приходить більше, ніж на інші місцеві. Хоча, це скоріше через те, що ми дуже рідко граємо вдома, щоб публіку не балувати. Дівчата під вікнами у нас не кучкуються, і містом ми всі спокійно пересуваємося без охорони і якихось напрягів. Буває, коли по тєлєку покажуть, то продавці в магазині авторитетно про це заявляють і пишаються такими покупцями. А більше ніяких бонусів від того нема.
– На мою думку, в Чернівцях наприкінці 90-х була одна з найцікавіших реггей-сцен на Західній Україні. Що там у вас зараз відбувається і в чому причина того, що чернівецька музика не досить потужно звучить на всеукраїнському рівні? Чому так? Чи Бобул – то пороблено?
Так, були часи… Тоді реггей вважався рухом, який навколо себе скучкував гурт «Діамантово-зелені». Там було все, як на Заході: окрім власне музикантів, ще купа групіз і сапортерів. Всі тусили разом, курили, співали, прославляли Джа. А потім подорослішали і банально пішли заробляти бабки на роботу, бо в той час музикою можна було заробити хіба що геморой чи менінгіт. «Діамантові» ще пару разів збиралися в 2000-х, але то були поодинокі виступи, на жаль.
Зараз з реггей, як і з багатьма іншими напрямками в Че дуже складно. Молодь в основному лупить чи то малозрозумілу для мене «металургію» (причому в найзбоченіших її виглядах), чи висить на попсових діскачах, і їм не до творення музла взагалі.
Стосовно непоширеності чернівецької музики Україною, то я думаю, що це через те, що до певного моменту, ще зовсім донедавна, про Чернівці мало хто чув за межами Західної України. Хоча традиційна естрада з Чернівців завжди була в топі. Ті ж Івасюк, Яремчук, Ротару і т.д. Мені здається, що, головним чином, наших нефорів не знають в Україні через те, що їм реально пофіг. А Бобул – то не пороблено, то – оберіг (сміється).
– За Бобула – файно і достойно! А як би ти прокоментував музику у нас, на Західній Україні: де і яка сцена найцікавіша, на твою думку? Ти ж ще і на радіо працюєш, дай свою експертну оцінку.
Мені здається, що колосальний вплив на західноукраїнську музику має львівська школа. Але, на жаль, не «Гади», а «Океан Ельзи». І тому всі музиканти-початківці намагаються у текстах нити, скиглити і т.д. Я цього не люблю! І взагалі, знаєш, яка абревіатура у сучасної української музики? Ага, СУМ. От і мені здебільшого сумно від нових колективів. Я б виділив, не ділячи на регіони, «Флайзза», «Пан Пупець», «Familia Perkalaba», «Карна», «Пропала Грамота», «Пестициди», «Лос Колорадос», «Запаска», «Тік Ту», «Триста8ісім», «Монополія». Це дуже суб’єктивно.
– Що не дозволяє опустити руки, тим більше зараз, у такій ситуації в країні? Та й через нерозвиненість клубного руху в Україні концертів навряд чи вистачає на життя. Ти казав, що деякі музиканти забили на це і пішли заробляти гроші в інші сфери діяльності. Що не попускає і чи попустить?
Не попускає прагнення завершити розпочате. Ну, і сцена – це, без перебільшення, наркотик. Вона тебе тягне до себе знову і знову. Постійно прагнеш відчуття того приємного виснаження після виступу, тих емоцій і щирих посмішок. Це щось подібне до сексу, але краще. І сподіваюся, що не попустить ніколи. Просто ми вже навчилися поєднувати творчість з якоюсь іншою діяльністю, яка приносить стабільний дохід. Так і живемо.
Стосовно клубного двіжу, то зараз він на порядок вищий, ніж був ще кілька років тому. Є попит на українську музику, і думаю, що клубів буде з’являтись ще більше. Єдине, нам дійсно потрібна культурна децентралізація, бо більшість подій відбуваються у Києві. Але і то пройде…
Слідкуйте за новинами у Телеграм
Підписуйтеся на нашу сторінку у Facebook
