Коли росіяни відступили з Бучі, почалася масштабна операція з пошуку та документування загиблих. BBC News приєдналася до місцевих поліцейських і сімей загиблих, коли вони виконували своє тяжке завдання.
Попередження: ця стаття містить натуралістичні зображення.
1px transparent line
Начальник поліції Віталій Лобас сидів за дитячим столом у закинутій школі в Бучі й збирав інформацію про загиблих.
Кожні кілька хвилин у небагатослівного начальника Лобаса, з широкими плечима та коротким темним волоссям, дзвонив мобільний і відбувалися схожі короткі розмови: місце, кілька деталей, номер телефону родича чи друга.
До приходу росіян Лобас був звичайним начальником місцевої поліції, начальником Бучанського відділення поліції №1, який цілими днями мав справу зі звичайними місцевими злочинами та подекуди вбивствами. Від моменту визволення Бучі його дні проходили в цьому занедбаному шкільному класі, на стінах якого досі висять шкільні плакати і де він координував масштабну операцію з пошуку загиблих.
Перед Лобасом на парті лежала карта Бучі, колись мирного і маловідомого передмістя Києва, а нині – місця злочину. Територія була окупована російськими військами протягом місяця під час спроби штурму Києва, а її звільнення трохи більше тижня тому розпочало повільний і болісний процес викриття жахіть.
Кожного разу, коли дзвонив телефон, Лобас переглядав мапу перед собою і на простому аркуші паперу акуратним почерком, по одному рядку на тіло, записував необхідну інформацію. До середини ранку він заповнив один бік аркушу А4 і перейшов до іншого боку. За його словами, минулого дня були 64 тіла. Напередодні – 37. Скільки їх буде того дня, він не знав, але очікував, що кількість зросте приблизно на 40, оскільки неподалік розкопують братську могилу. Лобас керує лише однією частиною цього регіону, і багато інших тіл знаходять поза його юрисдикцією.
Лобас час від часу робив паузи, щоб піти на шкільний майданчик викурити сигарету, але навіть ці моменти переривали дзвінки про тіла чи проблеми, пов’язані зі збором тіл. У Бучі йшов дощ, і один із фургонів, що переправляли трупи до моргу, застряг у багнюці. Потрібно було швидко знайти трактор, бо фургонів було мало, а тіл – багато. Загалом польову роботу Лобас делегує своїм заступникам, але у випадку особливо тяжких злочинів іде сам.
“Коли людям стріляють у голову із зв’язаними за спиною руками, наприклад, я піду, – каже він. – Коли тіла спалюють, я теж піду”.
Того ранку надійшов дзвінок від 24-річного поліцейського одного з підрозділів Лобаса Дмитра Кушніра з проханням записати тіло, про яке повідомили за житловим будинком на околиці Бучі.
Коли Кушнір прибув до будівлі, яка стояла окремо у незабудованій зеленій зоні на краю лісу, він побачив двох чоловіків за будівлею на межі лісу. Вони були одягнені в сині хірургічні рукавички і стояли над частково розкладеним тілом чоловіка, який, здавалося, був поранений у потилицю. Тіло лежало на заплямованій білій ковдрі з червоними квітами і було оточене порожніми пляшками з-під пива та міцних напоїв. Через сині хірургічні рукавички чоловіки мали вигляд медичних працівників, але вони представилися Володимиром і Сергієм Брежнєвими, батьком і братом загиблого. На ковдрі лежав Віталій Брежнєв, 30-річний колишній кухар, який до приходу росіян жив мирним життям зі своєю дівчиною на шостому поверсі житлового будинку, який тепер височів над його трупом.
Паспортна фотографія Віталія, яку Сергій носив, коли шукав брата
1px transparent line
Володимир і Сергій не контактували з Віталієм місяць – з того часу, як росіяни захопили Бучу і зник мобільний зв’язок. Увійти в передмістя, щоб перевірити його дім, було неможливо, тому його шукали протягом місяця в інтернеті, марно гортаючи соцмережі в пошуках доказів того, що він живий.
Коли росіяни нарешті відступили, понад тиждень тому, Сергію зателефонувала дівчина Віталія і розповіла їм історію. За її словами, росіяни напали на житловий будинок і проникли в кожну квартиру з рушницею, вимагаючи від людей передати свої SIM-карти та ключі. Вони допитували її та Віталія в окремих кімнатах, били, а собаку застрелили. Потім її з групою інших мешканців спустили в підвал і зачинили двері, але Віталія забрали окремо і сказали, що вона більше його не побачить – і вона не побачила.
Щойно українська армія оголосила, що до Бучі можна їхати, Володимир та Сергій вирушили до житлового будинку. Усередині вони знайшли розмазану кров на підлозі на сходових клітках та розкидані особисті фотографії з квартир людей. На всіх дверях можна було побачити дірки від пострілів – іноді одну, іноді чотири чи п’ять. Двері зі сталевими пластинами були виламані. В одних дерев’яних дверях, де замок не піддався пострілам, роздратовані російські солдати, судячи з усього, пробили дірку прямо посередині. За іншими дверима власники притиснули важкий стіл до дверей, марно намагаючись стримати загарбників.
Усі двері в будинку Віталія Брежнєва були прострілені з рушниці
1px transparent line
Коли Володимир і Сергій піднялися на шостий поверх, то побачили, що двері квартири 83 прострілили з рушниці. Зсередини йшов сморід. Росіяни розгромили квартиру, відкрили вентиляційні отвори і навіть злив у ванній, шукаючи гроші, припустив Сергій. Коли він увійшов у спальню Віталія, його сподівання знайти брата живим почали танути. На подушці була велика пляма крові, кров була й на стінах за ліжком. Серед безладу на підлозі були дві гільзи калібру 7,62 мм – такий калібр російська армія використовує у своїх гвинтівках.
“Було видно, що тут вбили людину, – сказав Сергій. – Але тіла не було”.
Тож Володимир і Сергій почали шукати Віталія, знаючи, що тепер вони шукають тіло, а не сина і брата, якого вони знову можуть обійняти. При собі Сергій мав паспортну фотографію Віталія.
“Ми шукали й шукали, – сказав він, – і спочатку шукали його обличчя”.
Попередження: деякі з наступних зображень можуть шокувати
Тіло Віталія знайшли біля будинку на краю лісу
1px transparent line
За будівлею, поряд з лісом, вони знайшли щось схоже на неглибоку могилу і почали копати. На ексгумацію останків знадобився час. Спочатку вони побачили ковдру з квітковим візерунком, яку не впізнали, і в їхніх серцях зажевріла надія. Але коли дістали тіло, то побачили, що всередині ковдри була завіса з квартири Віталія. Потім вони побачили черевики мертвого, і їм здалося, що вони впізнали їх. На той момент сонце вже заходило, і вони повинні були бути вдома до комендантської години, тому накрили тіло простирадлом.
“Сьогодні був останній штрих, – сказав Сергій наступного дня, дивлячись на тіло. – Сьогодні ми зняли з нього черевики і побачили його ноги”.
Оскільки ноги Віталія були в шкарпетках і черевиках, то після місяця перебування в землі вони збереглися краще, ніж решта тіла.
“Ми побачили форму його ніг”, – розповів Володимир.
“Потім ми подивилися на форму носа та рук, – розповів Сергій. – І ми зрозуміли, що це наша кров”.
Маленьку квартиру в Бучі Володимир придбав два роки тому – зробив інвестицію в майбутнє сина. Віталій був кухарем у київському ресторані, поки не спалахнула пандемія і його не звільнили. Він працював на будівництві і шукав щось стабільніше, але у нього була кохана дівчина і собака, а тепер і квартира в гарному районі. Він любив рибалити і полювати, у вільний час збирав гриби і куховарив.
“Він жив тут мирним життям, – сказав Сергій. – Він був звичайним хлопцем, ось і все, доброю людиною”.
“Він був сином і братом”, – намагаючись стримати сльози, сказав Володимир.
Перед житловим будинком офіцер Кушнір заповнював свій поліцейський протокол. Володимир підійшов до своєї машини, взяв два маленькі шматочки картону і написав на кожному своє ім’я та номер телефону та ім’я та адресу Віталія. Потім він попросив у сусідів прозору стрічку, щоб закрити чорнило, бо в Бучі почався дощ, і він повернувся до тіла, цього разу без хірургічних рукавичок, щоб прив’язати одну картку до щиколотки Віталія, а іншу – до зап’ястя.
“Я не хочу втратити сина”, – сказав він.
Офіцер Кушнір закінчив свій рапорт. Начальник Лобас організував фургон, який мав забрати тіло. Володимир та Сергій сховалися від дощу й чекали, поки приїде фургон.
Родичі в Бучі прикріплюють бирки на своїх близьких або кладуть паспорти до кишені, щоб знову їх не втратити
1px transparent line
Протягом дня в начальника Лобаса з’являлося дедалі більше справ. Правоохоронці приходили та йшли, складали протоколи з місця злочину. Список на столі у Лобаса ставав довшим, а телефон не змовкав.
У колодязі біля знищеної колони російських танків знайшли мертву жінку. На дев’ятому поверсі багатоквартирного будинку було тіло. Водій одного з мікроавтобусів подзвонив і сказав, що не може знайти тіло, яке його відправили забрати. Жінка особисто зайшла до класу і повідомила, що загинув її сусід.
“Я все розумію, – сказав їй Лобас. – Сьогодні ми спробуємо його забрати.
Подзвонив батько Лобаса. “Тату, я дуже зайнятий, – сказав він. – Все добре”.
Два відділки поліції Бучанського району були знищені в результаті штурму росіян, і в Лобаса бракувало ресурсів. Не вистачало мішків для тіл. Його команда також протягом попередніх днів зазнала втрат – дехто з них виявився нездатним витримати цю нову роботу.
“Ті, хто виявилися слабкими, пішли на самому початку”, – сказав він.
Лобас отримав черговий дзвінок. “Дев’ять? – спитав він. – Де?”
Дзвінок надійшов із підрозділу сусіднього відділку поліції. Дев’ять тіл були закопані в полі неподалік. Лобас поклав трубку і зателефонував до одного зі своїх мобільних підрозділів. “Команда там виснажена, і у них не залишилося мішків для тіл, – сказав він. – Вони збирали тіла цілий день. Будь ласка, підіть і допоможіть їм зараз. Знайдіть мішки та допоможіть їм запакувати тіла”.
Дев’ять могил, викопаних сусідами за житловими будинками в Бучі
1px transparent line
Дев’ять могил були викопані акуратним рядком на краю поля за рифленим парканом наприкінці ґрунтової доріжки. Загиблих під час російської окупації ховали сусіди, а тепер за допомогою поліції сусіди їх ексгумували.
“Деякі з цих людей загинули, тому що не могли отримати ліки, а деякі були вбиті росіянами, – сказав 45-річний Геннадій, мешканець одного з будинків біля поля, який допомагав поховати тіла, а тепер працював, щоб їх викопати.
“Це були наші сусіди, – сказав Геннадій зі злістю. – Ось дядя Толя з сусіднього будинку і його сусід. Ось ще одна людина із сусіднього будинку, яку я знав. У цього чоловіка кульове поранення, ми його не знали, але на його тілі знайшли паспорт. У літньої жінки був важкий цукровий діабет, ми намагалися вивезти її з Бучі, але зеленого коридору не було, і вона померла. Цей чоловік пішов гуляти з собакою і не повернувся. Ми не патологоанатоми, але, схоже, його розстріляли”.
Геннадій допомагає викопати тіла сусідів, яких він перед тим ховав
1px transparent line
Діставати тіла було важко. Вони були добре поховані в глибоких могилах, а дощ робив багнюку слизькою. Геннадій у зеленому дощовику залазив у кожну могилу й лопатою згрібав з тіл землю, щоб можна було обв’язати їх товстими ременями і підняти.
Кожне тіло загортали в те, що було під рукою – фіранки, ковдри різних кольорів і візерунків. Їх оглянула поліція, і всі явні рани сфотографувала на iPhone. Знайшли достатньо мішків для тіл, і через деякий час приїхав фургон. У бруді на його задніх дверях хтось написав “200” – військовий ідентифікатор для позначення мертвих. Тіла завантажили всередину. Небо було сіре, а дощ усе падав.
grey_new
У будинку Віталія Володимир і Сергій чекали на фургон. Вже темніло, і їм потрібно було повертатися додому. Тілу Віталія доведеться провести ще одну ніч на землі. Вони вже не встигали до комендантської години о 21:00 у Києві, але на військових блокпостах на маршруті показали протокол про смерть, і їх пропустили.
На сході сонця наступного ранку батько й син встали й поїхали назад до Бучі. Вони вже не дочекалися фургона, завантажили тіло Віталія в кузов автомобіля і вирушили до моргу в місті Боярка, приблизно за годину їзди на південь.
До війни співробітники Боярського моргу звикли приймати близько трьох тіл на день, переважна більшість людей помирала з природних причин. Після звільнення Бучі щодня розтинали близько 50 тіл, 80% з яких – насильницька смерть, – розповів 39-річний Семен Петрович, який уже 16 років працює там судово-медичним експертом.
1px transparent line
Морг, невелика господарська будівля в задній частині лікарні на околиці міста, де починається ліс, щойно орендував два рефрижератори, і обидва були повні трупів. Мішки з тілами лежали на підлозі біля вантажівок та біля огорожі поблизу та по обидва боки входу до моргу.
“Не вистачає людей і не вистачає місця, – сказав судмедексперт Петрович. – Навіть якби у нас було більше людей, куди б ми поклали тіла?”
Зазвичай він робив ретельний розтин кожного тіла та друкував свідоцтво про смерть. “Тепер ми просто швидко розтинаємо їх і пишемо щось просте від руки”, – сказав він.
Володимир та Сергій не одні привезли тіло самі. До моргу під’їжджали приватні автомобілі й привозили тіла, загорнуті в ковдри та килими. Рідні та друзі приходили шукати зниклих. Тетяна Жиленко шукала тіло батька свого друга, який перебував за кордоном. “У нього був паспорт на грудях”, – сказала вона співробітникам. Олександр Заковоротний приїхав за тестем, який, коли росіяни перекрили подачу газу серед зими, облаштував імпровізований обігрівач за допомогою газового балона, але заснув і отруївся, коли полум’я згасло.
Володимир та Сергій чекали надворі, поки їх не викликали, щоб упізнати Віталія. Вони стояли всередині тісного моргу з низькою стелею, де на підлозі й на кожній каталці лежали тіла, стояв жахливий сморід. Їм довелося проштовхнутися між двома каталками, біля відкритого трупа, щоб наблизитися до тіла Віталія, і вони шукали в нього шрами, які пам’ятали. Вони повторили патологоанатому, що, на їхню думку, впізнали його ноги. Володимир відвів погляд і озирнувся. Він боровся з сумнівом і надією.
Після цього він вийшов і стояв за рефрижератором і плакав. Тіло Віталія винесли у мішку з номером 552 – 552-е тіло, яке пройшло через цей невеликий морг від початку року, майже вдвічі більше, ніж за звичайний рік, і ці надлишкові сотні тіл прийшли лише протягом тижня.
Поліція взяла відбитки пальців і повідомила Володимиру та Сергію, що офіційне упізнання триватиме близько місяця через велику кількість тіл, але вони можуть забрати його на кладовище, щоб поховати.
Оскільки Віталія вже упізнали, сім’я поклала його у труну
Замість того, щоб чекати на фургон, Володимир і Сергій знову обережно поклали тіло Віталія в автомобіль і відвезли його назад до Бучі, повз низку зруйнованих будинків і місць, де тіла тижнями лежали на вулицях. На кладовищі, яке вже було заповнене, за огорожею на тонкій смужці землі вздовж дороги копали нові могили. Над труною священник читав похоронний обряд. Плакала мати загиблого. Недалеко, за лісом, пролунав потужний вибух – це підірвали нерозірвані боєприпаси. Володимир і Сергій заїхали на цвинтар і вивантажили Віталія біля довгої черги мішків з тілами, викладених на землі.
Оскільки Віталія вже ідентифікували і його поховають тут, у Бучі, його помістили в просту дерев’яну труну з темно-бордовою тканиною і залишили в цегляній будівлі на території цвинтаря. Його поховають за два дні.
Володимир і Сергій пішли з кладовища, і Володимир вирішив, що, хоча це й далеко від їхнього дому в Києві, він придбає там місце для своєї дружини Лілії, матері Віталія, яка хвора на рак на останній стадії, щоб, коли прийде час, вона була поруч із сином.
За два дні, світлого холодного ранку в Бучі, родина зібралася на кладовищі. Знову Володимир і Сергій взяли лідерство і зайшли всередину цегляної будівлі, щоб підготуватися до перенесення труни. Лілія сиділа надворі на лавці, курила сигарету, одна серед мішків з тілами. Труну перенесли на кам’яний постамент, і сім’я зібралася довкола нього, поки священник читав похоронний обряд, а дві літні жінки з церкви тримали кадильницю і співали. Потім Віталія на фургоні з позначкою 200 відвезли до однієї зі свіжих могил уздовж дороги за межами кладовища і поховали. Володимир все ще боровся із сумнівами. “Я все ще сподіваюся, що відбитки пальців покажуть, що це був не мій син”, – сказав він.
Слідкуйте за новинами у Телеграм
Підписуйтеся на нашу сторінку у Facebook
