42-річний калуський доброволець-розвідник Олександр Коваль із позивним Олесь провів рік на передовій і був щасливий на фронті.
Коли москалі зайшли в Крим, Олександр пішов до військкомату. Його не хотіли брати, казали, що зателефонують, коли треба буде. У липні він звертався до всіх добровольчих батальйонів: “Азов”, “Донбас”, “Правий сектор”. Вакансій не було — всі батальйони повністю запаковані, повідомляє “Місто”.
“Я хотів воювати, а ніде не брали. Я так з’їдав себе, що почав марніти на очах. Перестав спати. Розумів, що терміново треба захищати свою державу, а я просто відсиджуюся в Калуші. Зайнявся волонтерством, але це було не те, до чого дійсно прагнула моя душа”, — згадує Олександр Коваль.
Одного дня Олександрові урвався терпець. Він підійшов до військового комісара і відрізав: “Якщо ви мене зараз не заберете в армію, я спіймаю вас увечері під будинком, дам в клуню і піду по криміналу, але все одно буду в армії”. Комісар дуже розлютився, але наступного ж дня сказав прибути у військкомат. 11 серпня калушанина призвали до лав ЗСУ: він виїхав виїхав на навчання на Рівненський полігон. У складі 1-го полку протиповітряної оборони калушанин вирушив у місто Нетішин для охорони Хмельницької АЕС, а через місяць — у спекотні степи Асканії-Нової, на кордоні з Кримом. Друзі з УНСО знали його запал і вирішили питання з переводом Олександра на вищому рівні у ЗСУ. Так він потрапив у 54-й окремий розвідувальний батальйон, який дислокувався у Новограді-Волинському, а звідти хлопці рушили на гарячий Маріупольський напрямок.
Перше, що вразило, — вибухи мінометів і зарево боїв. Уже на початках Олександр потрапив у госпіталь. Коли з товаришем верталися зі штабу з Маріуполя, встряли в аварію — гальма відмовили, і транспорт занесло під фуру. Як потім з’ясувалося, місцеві сепаратисти на СТО, які лагодили автівку напередодні, підпиляли трубки на гальмівній системі. Тих сепаратистів одразу накрила СБУ.
“За одну хвилину до аварії я чомусь вирішив надягнути каску. І ще то був перший і єдиний раз, коли я вдягнув бронік. Якби не обладунки — смерть”, — пригадує Олександр Коваль.
Через місяць калушанин вернувся в стрій. Виконував обов’язки командира взводу прикриття розвідки. Спершу хлопці розвідували ситуацію, потім під’їжджали і знищували сепаратистів. Майже щодня — на бойових завданнях.
“Ми кожен день вбивали. Багато вбивали. Це війна”, — замислено каже Олександр.
Він згадує, як прийшов командир і повідомив, що насувається масштабний прорив з боку російської армії. А українських вояків було всього 150 чоловік, і саме вони мали тримати ділянку фронту. Командир сказав: “Хлопці, позаду вас є лише артилерія. І все, більше нікого нема. Швидше за все, ви загинете. Всі до одного. Вас просто немає кому прикрити. Але три дні мусите якось протриматися і не дати їм пройти лінію. Хто боїться — зробіть крок, і ми перекинемо вас по інших частинах. За це вас ніхто не осудить, бо боятися — це не ганьба”. Зі 150 вояків ніхто не вийшов. Вони лише розсміялися і пересмикнули затвори.
Тоді прориву так і не було. Але в кожного з воїнів з’явилося нове неймовірне відчуття — наче знову народився на світ.
Найважчий бій був, коли Олександр разом із побратимами мали прикрити глибинну розвідку — айдарівців, які повинні були проникнути на ворожу територію. Опівночі всі завантажилися в машини. Зайняли бойові позиції. Весь батальйон простягнувся десь на кілометрів зо п’ять: кулеметники, снайпери, мінометники. У такому очікуванні просиділи чотири години. Раптом надійшла команда наступати. Виявилося, бойовики помітили українську розвідгрупу на своїй території, і почався бій. Тоді загинув командир з “Айдару”. Під час бою трьом взводам, які прикривали відступ групи з “Айдару”, перекрили відступ, вони не могли вийти, їх постійно накривали кулеметами, мінами і зі стрілецької зброї. Олександр попросив дозволу перейти на другу позицію і прикрити їхній відступ.
“Ми так мчали до цих хлопців, наче вітер. Буквально за кілька хвилин погасили всі чотири сепарські точки. І приблизно 60 наших хлопців змогли вийти. Це було неймовірно. Хлопці підходили і дякували за врятоване життя. Це найкраща з нагород”, — згадує боєць.
З війни Олександр повернувся важким. Він і сам це відчував. Уночі зривався, кричав: “Гради!” і ховався під ліжко. Загострене почуття справедливості теж не давало спокійно жити. Однак війна зробила його мудрішим, тепер боєць ніколи не зривається на людях, нарешті навчився опановувати свою потужну енергію. Адаптуватися до цивільного життя дуже помагали походи в гори, бо там відбувалося внутрішнє перезавантаження.
Нині Олександр Коваль працює старшим майстром на “Карпатнафтохімі” і має ще купу всіляких цікавих справ. Так, уже кілька років разом зі своїм товаришем гірським рятувальником Василем Фіцаком вони відновлюють старе міське кладовище Калуша, наводячи там лад. Розчищають територію, викопують надгробки з-під величезного шару ґрунту і сміття. Роблять ту справу як волонтери, часто витрачають свої гроші, наприклад, щоб замурувати якусь гробницю чи докупити інструмент. Чоловіки вже встигли відновити більш як сотню поховань та ідентифікувати понад шість сотень осіб.
Також обоє їздять селами Калуського району, досліджуючи історію церковних дзвонів. Об’їздили храми, дзвіниці і таким чином зробили реєстрацію всіх дзвонів.
“Кожен дзвін ми сфотографували, поміряли. Зафільмували всі дефекти, фрагменти. Наразі готуємо каталог. На черзі робота з майбутнім каталогом старовинних балконів і дверей Калуша”, — розповідає боєць.
Олександр і Василь також зайнялися віковими деревами Калущини. Краєзнавці їх лікують, заносять у реєстр, виготовляють документацію. Недавно знайшли дуб, якому близько 650 років, але дерево в дуже поганому стані. Хлопці планують урятувати багатовікового велетня.
Слідкуйте за новинами у Телеграм
Підписуйтеся на нашу сторінку у Facebook
