Жінка, котра обирає чоловіків, а не свою дитину чи дітей… Чи це є нормою для українок?
Так. В більшості випадків. Суспільство нам нав’язує думку, що сама по собі жінка неповноцінна та ущербна. Що ти напівлюдина й з тобою щось не так.
А за радянських часів все було набагато гірше.
Впринципі самій матері прогодувати дітей було нереально. Бо…… Їжі немає. Зовсім. Магазини пусті. Все треба діставати.
І ось їй роками нав’язували думку, що який би не був чоловік треба терпіти до кінця.
Але моя історія не про суспільство. А про людину. Жертву. Низька самооцінка. Слабкий характер. Діти.
Вона обирала все життя чоловіків, яких інакше як “сміттям” назвати не можна.
Алкоголіки. Без житла та майна. Розлучені по кілька разів. Альфонси. Всі, кого будь-хто адекватний навіть на крок до себе не підпустить.
Приводила таких в свій дім, до своїх дітей…… Годувала. Купувала їм сигарети, горілку. Лікувала.
Ставала мамою для таких ось ущербних осіб. Теплий дім і ніяких обов’язків. Смачна їжа. І так 20 років.
Діти виросли.
Жити без тата – не складно. Можна.
Але жити, рости, формуватись як особистості з алкоголіками-вітчимами. Які мінялись кожні 3-4 чи 5 років. Бачити як твою маму б’ють…..Тікати з хати, щоб не чути криків та того жаху.
Моє дитинство було пеклом. Я ніколи не зрозумію її вибору. Не ми, діти, а вони……. Чоловік важливіший за все і всіх. Більшість з них вже давно мертві. Туди їм і шлях. Бо це їх вибір.
Жінки,чоловіки – це лише тимчасове. Не можна їх класти вище власних дітей. Приводити в свій дім і утримувати. Бо……. Для сексу є готелі, зйомні квартири та інші варіанти. Це не проблема в наш час.
Ми виросли. Не живемо з мамою. Маємо власні сім’ї та дітей.
Зараз я дивлюсь на неї та розумію, яка нещасна була всі ці роки. Скільки пережила. Як важко було самій утримувати та ростити нас.
Але, згадуючи своє дитинство, розумію, чого робити не можна. Приводити алкоголіків до хати. Які сприймають твоїх дітей, як перешкоду, зайвий рот, які кричать на них, ненавидять. Жоден з маминих тимчасових альфонсів ніколи нічого нам не давав.
Ми жили як миші в клітці. Маленька кімната. Ще одна. На чотирьох. Їжі часто бракувало. Я прокидалась від того, що мою маму б’ють. Намагалась захистити. Врятувати. Плакала. Крики, сварки щодня та щосвята. Пригадую, як її “чоловік” пісяв у наші шафи. Курив в кімнатах. Це були не люди, а потвори. Бо з кожним роком втавали гіршими. Працювали ми та мама. Часто хліб, крупи, олія були розкішшю. Я йшла і заробляла на їжу сама. Від маленької. Був город, ліс. Збирали гриби та ягоди. Продавали. Працювала за маму на її роботі. Тримали господарство, щоб вижити. Але траву косив брат. Сіно звозили та складали ми. А не вітчими.
Така ненависть та відраза до чоловіків в мене з дитинства. Бо не бачила жодного нормального. Взагалі ніколи. Лише п’яні огидні. Злі. Я щодня просила маму їх вигнати. Нам буде добре втрьох. Менше їжі та витрат.
Я зможу спати вночі, а не плакати та боятись.
Ходила пішки до школи і замість обіду їла яблуко чи булку. А зате її коханці мали сигарети та горілку.
Мене мама відмовлялась везти до лікарів, коли була покусана собакою. Це робила бабця. Мене та моїх дітей не провідувала в лікарні. Майже ніколи. Зате її коханці мали обіди та вечері, коли хворіли і потрапляли на стаціонар. Де вони зараз? Нема.
А на старості років з мамою будемо ми. ЇЇ діти.
Слідкуйте за новинами у Телеграм
Підписуйтеся на нашу сторінку у Facebook
