Протягом п’яти років я жила з однією думкою в голові. Мені нічого не подобається, мене все байдуже. Крім одного питання: де моя дитина?
Щороку, на Різдво, день нapoдження Лізи і на її іменини я купую подарунки, які розкладаю у неї в кімнаті. Щонеділі я готую салат і чекаю. Історія з життя, надіслана Мариною.
Щороку в цей час я заходжу в кімнату Лізи, щоб прибрати. І як завжди в дверях я відчуваю, що моє серце доходить до горла. Це незрозуміле почуття, яке мене дуже ранить. Моя біль ніколи не зникне, як і моя туга за моєї дочки, яка покинула будинок п’ять років тому і не повернулася.
Я пам’ятаю це ранок. Разом ми сиділи за сніданком, і планували вихідні. Нічого особливого — збиралися поїхати в торговий центр за покупками. Ми сперечалися про те, що приготувати на вечерю.
— Я приготую курячий суп, — запропонувала я. — Це буде ідеально в ці прохолодні дні.
— Тільки суп? — заперечила Ліза. — Давай зробимо олів’є. Знаєш, такий ситний, щоб ложка стояла, — вона весело посміхнулася.
— Ні, олів’є — самий жирний і шкідливий з салатів, — заперечила я. — Курячий супчик! Подумай, такий ароматний, гарячий.
— Мама, — насідала дочка. — Ти знаєш, я не люблю цю маслянисту воду. Ну, якщо, — вона замовкла на секунду.
— Якщо ти приготуєш свій бульйон з куркою, тоді потім напечи млинці. Які зазвичай робимо — з м’ясом. Найкращі в світі!
Я розсміялася, вона перемогла. Я знала, що млинці, фаршировані фаршем, це одне з улюблених страв Лізи. Вона також знала, що я не можу їй відмовити, тому підморгнула мені і сказала:
— Все домовились!
Раптово її погляд метнувся на годинник, що висять над холодильником.
— Ого, Боже мій! Я запізнююсь! Мені потрібно йти!
Моя дочка дуже серйозно ставилася до занять в університеті. Будучи першокурсником, вона дбала про все і була впевнена, що коли запізниться на будь-яку лекцію.
Сидячи за кухонним столом, я дивилася, як вона одягається, кладе щось в сумку, і швидко тікає в коридор. Через мить вона повернулася, накинула коротку червону куртку.
— Тато, мама. Я повернуся ввечері. Мені ще потрібно сидіти в читальному залі, готувати реферат, — сказавши це, вона чмокнула мене в щоку і побігла до дверей.
— Ліза, одягайся тепліше! — закричала я слідом, але у відповідь тільки грюкнули двері.
Це був наш останній розмову. Банальний, звичайний, тому що ми були впевнені, що попереду ще тисячі таких ранкових бесід. Але це сталося по-іншому. Ліза не повернулася до вечора, як вона обіцяла.
Її мобільний телефон не відповідав, спрацьовував автовідповідач, який пропонує залишити голосове повідомлення. Я сиділа і чекала, відбиваючи погані думки.
Що мені робити? Кому подзвонити? Я гарячково намагалася згадати, яких нових друзів і одногрупників згадувала дочка.
Але за такий короткий час, що минув з початку навчального року, у неї не було часу, щоб ближче познайомитися з кимось.
Я сіла біля вікна і нервово дивилася на вулицю, сподіваючись, що в світлі ліхтаря, нарешті, з’явиться її червона куртка. На жаль, було мало перехожих і нікого схожого на мою струнку, довговолосу дочку.
Суп охолов давно, млинці почали черствіти, і я все більше турбувалася. Близько десятої вечора я вирішила подзвонити хлопчикові, з яким Ліза зустрічалася якийсь час. Вони вже розлучилися, але, можливо, вони говорили, може бути, він її десь бачив, щось знає.
— Добрий вечір, це мама Ліза, — представилася я, коли зателефонувала йому.
На задньому плані я почув звуки вечірки.
— Ліза з тобою?
— Ліза? Ні! Ми розлучилися, — пробурчав він. — Я не бачив її вже місяць.
— Прости, просто вже пізно, а вона не повернулася додому, — пояснила я.
— Я дуже турбуюся про неї.
— Та ну чого ви? — він був дивно грубий, неадекватний ситуації. — Це просто вечір, вона доросла.
— Звичайно, але я все одно нервую. Хіба ти не знаєш, Максим, куди вона могла піти? — запитала я.
— Я поняття не маю, і мені все одно, — хлопець явно розсердився. — Будь ласка, не дзвоніть мені.
Я повісила трубку, повна гірших передчуттів. Знову я набрала дочки. «Абонент знаходиться поза зоною дії мережі», — прозвучало повідомлення.
Знову я повернулася до вікна. Добре, що хоча б не було дощу.
Близько півночі я обдзвонила всі лікарні в місті, але вони не брали пацієнтів, які підходили під опис Лізи.
Спустошена, я сиділа на кухні зі стільниковим телефоном в руці. Я прокинулася, коли стільниковий телефон впав на підлогу. Мені було холодно, все моє тіло боліло.
Я подивилася на годинник: було п’яту годину ранку. Я швидко зробила собі чашку чаю, щоб зігрітися трохи, і побігла в поліцейський відділок.
Нудьгуючий поліцейський повідомив мені, що він не може прийняти повідомлення про зникнення людини, оскільки ще не минуло 48 годин з тих пір, як моя дочка пішла з дому. Вранці я кинулася до університету, хоча знала, що навряд чи знайду кого-то, хто знає Лізу.
Мої спроби знайти дочку зійшли нанівець. Я зв’язалася з друзями Лізи зі школи. Ніхто з них нічого не знав. І у них не було ні найменшої підозри, що могло статися. Навіть її найближча подруга Даша не мала ніяких припущень.
Поліція, яка, нарешті, зайнялася цією справою, нічого не зафіксувала. Лізу в останній раз бачили в п’ятницю ввечері, коли вона покинула університетську бібліотеку. Консьєржка згадала її, тому що їй сподобалася барвиста куртка дівчини.
Вона стверджувала, що Ліза поїхала близько сьомої вечора, і ніхто не супроводжував її. Звідси слід моєї дочки було втрачено: ніхто її не бачив, вона, здається, зникла в повітрі. Оголошення про зникнення із зображенням Лізи почали розвішувати в місті.
Так почалася моя драма, яка триває п’ять років. Багато разів я їздила на нашу і сусідніх регіонів у місця, де були виявлені непізнані трупи молодих жінок. Спочатку кожен раз з жахом, що в цей раз знайшли тiлo Лізи.
Потім з дивною, болючою дилемою, тому що іноді мені здавалося, що я вважаю за краще гірший істину цієї постійної невизначеності.
Я навіть перевіряла абсурдні повідомлення про те, що її тримали в якійсь секті, що хтось бачив її в місці, за кілька сотень кілометрів від будинку. Все марно.
Телефон Лізи був знайдений десь у парку на іншому кінці міста. Це вона втратила його там, або її викрадач, або вбивця викинув його?
Невідомо. Поліція обшукала район дуже ретельно. Нічого не знайшли.
Іноді я чую її кроки на сходах, її щасливий голос.
Все моє життя оберталася навколо моєї дочки, а точніше її відсутність. Більше нічого не цікавило. Нарешті, моя подруга переконала мене подбати про себе. Вона повторювала, що поки ніхто не знайшов тіло, є ще надія, що Ліза жива. І я повинна виглядати і вести себе нормально.
— Подумай, — вона говорила зі мною, як з дитиною. — Коли Ліза повернеться, вона не впізнає тебе в цьому стані.
Я сама не впізнавала себе в дзеркалі. Ця була стара з затуманеними очима, дивиться вниз з худого особи, з сірими стручками волосся, що звисають уздовж зморшкуватих щік. Я була не схожа на себе.
Моя подруга була права. Поки тіло не знайдено, ще є надія. Я чіплялася за цю думку, як рятувальний круг. Моя дитина жива, вона повернеться, і весь цей кошмар закінчиться.
Щороку, на Різдво, день народження Лізи і на її іменини я купую подарунки, які розкладаю у неї в кімнаті. Щонеділі я готую салат і чекаю. Іноді мені здається, що я чую поспішні кроки на сходах, а потім я вмираю в очікуванні. Я уявляю, що зараз вона відкриє двері своїм ключем і забіжить з посмішкою: «Привіт, мама!».
Але це тільки мої мрії.
До цього часу ні її тiлo, нічого більше, крім телефону, не було знайдено. І я балансуючи між відчаєм і надією. Моїй доньці було б двадцять три роки. Іноді я думаю, що більше не можу цього терпіти.
Іноді я злюся на неї за те, що вона залишила мене так, не сказавши ні слова. Але я знаю, що, якщо б вона знайшлася я б пробачила їй все.
Слідкуйте за новинами у Телеграм
Підписуйтеся на нашу сторінку у Facebook
