Христина Сирова-Ковалишин – відома у Франківську поетеса, письменниця, директорка БО «Хребет» по роботі з людьми з інвалідністю, психолог та мотиваційна тренерка.
Вони з чоловіком Олександром уже чотири роки разом, з яких два роки офіційно одружені, а два місяці тому в них народився син – Ян. І все це незважаючи на те, що через захворювання Христина давно пересувається на візку.
Зараз у них усе пов’язано саме з вихованням сина, каже Христина. Раніше вони з чоловіком лиш дивувалися, що друзі постійно говорять про підгузки, суміші, кашки, а тепер вони й самі живуть лише цим, тішаться, бо щодня щось нове – син агукає, сміється.
«Вагітність проходила добре, як дізналася, що чекаю дитину – то був і трепет, і щастя, і хвилювання, що я зараз прийду до лікарів, а вони мені скажуть «ти знаєш, на що ти йдеш?» – розповідає Христина. – Та ми були дуже здивовані, бо нам сказали «о, класно, все добре!». Навпаки – за нас усі дуже тішилися, відправляли, звісно, на аналізи, обстеження, але жодного стереотипного ставлення, на яке ми чекали, не було. Була турбота і при цьому до нас не ставилися як до якихось особливих чи ризикованих. Син народився, на щастя, здоровим, все пройшло добре».
Нещодавно вони переїхали в іншу квартиру, заздалегідь зробили ремонт і облаштували дитячу. Кажуть, візочники від інших людей не відрізняються нічим, просто все має бути на тому рівні, до якого можна дотягнутися з візка.
«Без дитячого візочка з малюком гуляти ще не виходить – він занадто маленький, а коли сяде – точно будемо використовувати слінг – чи чоловік візьме на себе, чи я, – розказує молода мама. – Треба трохи почекати. Зараз дитиною більше займається Олександр, він якийсь швидший – підгузки поміняти і т. д.».
«Дитина має властивість кричати – що швидше його заспокоїш, то краще буде», – сміється Олександр.
«Нас настрашили, що дитина буде кричати постійно, – каже Христина. – Бо у знайомих і друзів діти плачуть якщо не цілодобово, то півдня. Тож ми дуже тішимось, що наш може поплакати лише годину-півтори в день. Коли голодний – активно заявляє про свої потреби. А так ми ні на що не нарікаємо – дитина навіть вночі добре спить, дає нам виспатися».
Місто стрімких пандусів
«Зараз готую нову книгу, – говорить Христина, – психологічно-мотиваційну. Ілюстратор вже закінчує, скоро будемо подавати до видавництва «Дискурс», тобто книга зараз на етапі верстки».
Але є в них і проблеми – як у більшості візочників України. За словами Христини, міська влада ще перед народженням дитини пообіцяла їм зробити пандус до під’їзду. Але цього досі нема. А в них тепер два візки, вийти з обома – неможливо, тож чоловік зазвичай гуляє або з сином, або з дружиною. Пересування містом – окрема історія, каже Христина: стрімкі пандуси незручні не лише для людей з інвалідністю, а й для мам з дитячими візочками.
«Проблеми та незручності – повсякчас, ми з ними боролися ще до вагітності, беремо участь у різних акціях і заходах, щоб зробити місто доступнішим, комфортнішим, – говорить Христина Сирова-Ковалишин. – І місто змінюється, глобально – дуже змінюється, та якщо взяти кожну окрему ситуацію – то ще є купа різних проблем. До прикладу, мені би дуже полегшив життя і побут новий візок – від держави я ще жодного нормального не отримала. Був колись один дуже поганий, а цей, яким зараз користуюся, мені подарували друзі батьків».
За її словами, візочок – велика розкіш, нормальний коштує близько 100 тис грн. Зараз держава видає хороші візочки, але Христина вже вчетверте збирає документи і все щось не так – там ціла пачка паперів і постійно кажуть, що котрась із довідок не така.
«Мені, людині активній, а зараз ще й мамі, дуже здалося б комфортне пересування. Навіть вдома я була б активніша, а ми от вчетверте не дозбирали через бюрократію. Але, думаю, з такими речами зустрічаються і люди, які абсолютно здорові, навіть щоб отримати виплати на дитину – теж потрібна купа документів», – каже молода мама.
Щоб дитина брала приклад
У декреті вона засиджуватися не планує, у будь-якому разі залишається активною.
«Ми маємо купу планів: я веду психологічно-мотиваційні тренінги і скоро видам книжку, яка з ними пов’язана. Крім того, проходжу навчання у міжнародному центрі розвитку лідерства, – каже письменниця. – Там отримую кваліфікацію і від них буду проводити тренінги про соціальний захист дітей. Планів дуже багато, у чернетках маю нові книги. Мені здається, що більшість часу та уваги потрібно присвячувати дитині, бо це найголовніше, але й кожна дитина буде пишатися своїми батьками, якщо вони будуть успішними, реалізованими, буде мати з кого брати приклад».
За словами Христини, під час вагітності вони з чоловіком дивилися дуже багато різних передач про виховання, читали статті, книги. На їхню думку, найкращий тип виховання – демократичний, коли дитина бере приклад з батьків. Тому вони просто мусять розвиватися самі.
Слідкуйте за новинами у Телеграм
Підписуйтеся на нашу сторінку у Facebook
