Чи є щось важче для материнського серця, аніж коли забирають дитину? Я через це пройшла…
Ще 15 років тому я була найщасливішою жінкою. Поряд коханий чоловік і донечка. Ну чого ще можна просити, про що ще можна благати Господа? Сергій мав гарну роботу, ми могли собі дозволити придбати нову автівку, відпочивати по закордонних курортах.
Мої подруги навіть заздрили нам, але що мені було до їхніх заздрощів. Я була щаслива… І якби хоч трішки звертала увагу на інших, можливо, нічого такого б не сталося.
МИ БУЛИ ЩАСЛИВІ
Ми дуже хотіли стати батьками. Мріяла про дитинку, і коли одного разу тест на вагітність показав дві смужки, стрибала від щастя. Та, на жаль, радість тривала недовго. Десь на шостому тижні різкий біль у животі, медики розводили руками — викидень. Я не могла повірити, плакала та не розуміла, чому ж так? Десь через рік знов була при надії.
Боялася комусь розповісти про свою радість, щоб часом не наврочити. Та, на диво, вагітність проходила легко, Сергій просто літав від щастя, а я влітку народила прекрасну доню.
“Назвемо Вікторією, буде нашою перемогою”, — казав чоловік, коли вперше взяв її на руки. Ось так ми й росли. Чоловік працював, інколи тижнями бував у відрядженні, а ми чекали його з кожної поїздки. Пригорталися та раділи, що маємо такого татка. Ніколи не помічала за своїм коханим такого, що б давало привід для ревнощів. Тепер знаю: потрібно бути більш уважною, спостережливою. Та про що нині говорити?
Уперше зрозуміла, що не все в нас гладко, несподівано. Доньці виповнилося два рочки, і щоб не сидіти цілими днями у місті, вирішила поїхати до своїх батьків у село. Чоловік не заперечував і вибачався, що не може сам нас відвезти, бо роботи багато, їхати було десь 40 хвилин, і я взяла свою машину. Коханий поцілував нас і пообіцяв, що через кілька днів приїде. Посадила в дитяче кріселко Віку, сама сіла за кермо, аж малеча сказала, що забула свою іграшку — ведмедика. З ним вона засинала і гралася. Я піднялася сходами, відчинила своїм ключем замок, у коридорі лежав ведмедик. Вже думала зачиняти двері, як почула голос свого чоловіка. Згодом зрозуміла — він розмовляє телефоном. Але та розмова назавжди поставила крапку на моєму спокої.
“Так, вони поїхали, можеш приходити, — почула я. — Одягни білизну, яку минулого разу подарував, я замовлю нам вечерю”.
Ледве вийшла з будинку, сіла за кермо… Я не могла повірити. Не хотіла вірити, що в нього хтось є. Що цієї ночі він когось буде обнімати, цілувати та кохатися на нашому ліжку. Навіть не могла плакати, все стиснулося всередині… Розум ще намагався якось виправдати його, знайти якесь логічне пояснення, та нічого не виходило. Як бути? Це питання мучило всю дорогу. Приїхала до батьків опівдні, зателефонувала Сергієві, що доїхали добре. Рішення прийшло якось саме собою. Щоби не жити в здогадках, вирішила малу залишити в батьків, а сама ввечері поїхати та подивитися, що ж буде робитися у нашій квартирі. Дитина залюбки залишилася з бабусею і дідусем, а я, придумавши якусь причину, поїхала до міста. Приїхала о дев’ятій вечора, зупинилася біля сусіднього під’їзду та ніяк не могла наважитися вийти з автівки. Була думка розвернутися і поїхати назад. Адже досі все було добре, для чого руйнувати? Та разом з тим сама розуміла: не хочу жити у брехні.
У НАШІЙ СПАЛЬНІ — З КУМОЮ
Тихенько відчинила своїм ключем двері, з нашої спальні долинали різні звуки, грала музика. Я пройшла туди, ввімкнула світло, і картину, яку побачила наступної миті, дуже часто переглядаю тепер у своїх снах. На нашому ліжку, в обіймах мого чоловіка, зовсім голою лежала моя кума, хрещена Вікторії, — Софія. З нею була знайома, напевно, відколи познайомилася з Сергієм. Вони працювали в одній фірмі і, як мені здавалося, зналися ще зі студентських років. Як я не помічала, що між ними щось є, невідомо. Мабуть, була засліплена своїм щастям. Вона завжди приходила до нас у гості, гралася з донечкою, цікавилася моїми справами. Знала, що та жінка в минулому була одружена, та розлучилася.
…Від побаченого перервало дихання. Мене зрадили так підло, так ницо та жахливо. Вони накривалися ковдрою, чоловік шукав свої речі, а я кричала, плакала. Думала, ось-ось — і серце розірветься від болю, розпачу. Пережила…
Ледь вийшла з квартири. Сіла в машину і не знала, що ж робити далі. Як жити з цим? Поїхала до найближчого готелю. Батькам сказала, що приїду наступного дня, сама вимкнула телефон та почала перебирати в голові всі варіанти. На ранок, увімкнувши мобільник, побачила пропущені дзвінки від чоловіка та есемеску: “Нам потрібно поговорити”. Зустрілися. Сергій виправдовувався, що йому дуже шкода, такого більше не повториться. Я ж кохала його і була ладна пробачити в той момент все, що він натворив. Згодом доля знову посміється з мене.
Після тих подій пройшов не один рік. Старалася не думати, не згадувати. Софія до нас не приходила, та й чути більше про неї не хотіла. Віка почала ходити в садочок. Одного разу прийшла по дитину, але в закладі сказали, що вже забрав чоловік. Дивно, ще тоді подумала, зателефонувала йому. Телефон був вимкнений. Щось недобре оселилося в серці. Чимдуж побігла додому — нікого. Заглянула у всі кімнати, насторожили відчинені шафи. І ось тут починаю бачити реальну картину. Чоловік зібрав речі свої та дитини. Чому, навіщо, куди він її повіз? Адже останнім часом все було так добре. На кухні лежала записка, видрукувана з комп’ютера. Сергій повідомив, що забрав дитину, не може її залишити зі мною. Просив, щоб не шукала, тепер вони нарешті будуть разом жити із Софією. Повідав, що вони кохають одне одного ще зі студентських років. Але Софія не може мати дітей. Тому він одружився зі мною, а тепер у них буде повноцінна сім’я.
Я навіть не пам’ятаю, як зуміла дійти до телефону та викликати міліцію. Кричала в слухавку, що в мене викрали дитину, просила допомогти. Вони приїхали, та, окрім того, що вислухали мою розповідь, більше нічого й не зробили. Майже місяць я пролежала в лікарні з нервовим виснаженням. Зі мною працював психолог. І це дало результат. А ще думка про дитину, яку за будь-яку ціну маю забрати від них. До речі, поки була в медзакладі, до мене із суду прийшло повідомлення, що я розлучена, а що жодного разу не приходила на слухання, то розлучили нас без мого відома. Цікаво, що суд дозволив, щоб дитина проживала з батьком…
У МОЄЇ ДОНІ ВЖЕ ІНША МАМА
Коли вийшла з лікарні, найперше подалася на фірму до Сергія. Там мені сказали, що він вже півроку, як перевівся в інше місто. Отже, доня вже далеко… Згадала, що на роботі в Сергія колись працювала одна дівчинка, яку, на прохання родичів, я туди влаштувала. Зателефонувала їй, попросила, щоб дізналася, куди вони переїхали. Через кілька днів вона сказала, що фірма відкрила представництво в іншому обласному центрі, приблизно три години їзди від нас. І я поїхала. У довідковій службі дізналася адресу офісу, подалася туди, неначе хапалася за невидиму соломину. На той час не бачила своєї дитинки більше як три місяці. Не знала, як вона, як їй живеться, чи не ображають мою кровиночку. Розуміла, що в жодному разі не потрібно опускати руки. Бо якщо не я, то ніхто не зарадить цьому горю.
Весь день стояла поблизу їхнього офісу, ввечері побачила, як вони, тримаючись за руки, виходили з будівлі. Сіли в машину і поїхали. Слідкувала за ними. Наступна їхня зупинка біля дитячого садочку, мить і до них підбігла моя маленька світловолоса Вікторія. Вона щось весело щебетала, а мені серце розривалося. Як хотілося підійти та обійняти її, пригорнути до себе… Вони сіли та поїхали до свого помешкання. Я ж повернулася до готелю і почала думати, як же ж бути далі. Вирішила наступного дня піти на роботу до Сергія. Сказати, що він здивувався — нічого не сказати. Бачила, як змінився на лиці, не розумів, звідки дізналася, де він.
— Навіщо ти нас шукаєш? — запитав. — Ти маєш можливість почати нове життя, народити дитину. Я все тобі залишив, і Віка тебе більше не згадує. У неї тепер інша мама. Якщо спробуєш відсуджувати малу, повір, зроблю все для того, щоб ти її більше ніколи в житті не побачила. Виїдемо до іншої країни.
Він усе продумав. Поволі вийшла з кабінету, у дверях повернулася, подивилася на людину, яку так кохала: “Дозволь хоч на доню глянути”, — прошепотіла. Він не дозволив.
Я почала боротися за доцю. Чоловік, маючи фінанси та зв’язки, зумів переконати суддів, що я не здатна опікуватися дитиною. Надія полишала, а серце так рвалося до своєї кровиночки.
В цей момент дуже допоміг Олег. Він став моїм другом, порадником, а згодом ми одружилися. Мій коханий порадив зачекати, поки дитині виповниться хоча б 12 років, років, ми знову подали заяву до суду. Окрім мого тепер уже хорошого фінансового становища, мала надію й на іншу, досить важливу деталь — слово самої Віки. Вона могла вирішити, як саме хоче жити далі. Ми апелювали саме до цього. Готувалися до найгіршого, переживали найнеприємніші моменти, але врешті все було позаду. Я не могла не плакати, коли на суді моя доня сказала, що скучила за мамою, тож все закінчилося на нашу користь.
Після тих подій минуло два роки, а я й досі не можу натішитися своєю дитинкою. Вона росте гарною та розумною дівчинкою, ходить у танцювальний та акторський гурток, мріє стати лікарем. Ми розширили асортимент моїх хлібопекарських виробів та охоче експериментуємо з різноманітними рецептами вдома. Життя налагодилося. А кожної суботи мою донечку до себе на вихідні забирає її батько. Я не заперечую, бо знаю, як це важко та боляче втрачати зв’язок з дитиною. Врешті, там також її дім, то нехай вона й туди навідується та не забуває.
Олена, 37 років, Тернопільська область
Слідкуйте за новинами у Телеграм
Підписуйтеся на нашу сторінку у Facebook
