Будь-яка війна завершується мирною угодою або військовою поразкою, а поки переговорний процес призупинено і “гаряча” фаза війни досі триває, українцям потрібно готуватися до важкого періоду, а бійцям ЗСУ скоріше освоювати західну зброю.

Про це військовий експерт Михайло Жирохов розповів ексклюзивно для “Телеграфу”, оцінивши подальший розвиток бойових дій на фронті.

За його словами, наразі важливо чітко усвідомлювати, що будь-яка війна повинна закінчуватися або мирною угодою, або військовою поразкою однієї зі сторін-учасниць бойового конфлікту.

Експерт переконаний, що завдати військової поразки окупантам з росії силами однієї лише України – неможливо, адже 140-мільйонна рф проти 40 мільйонів українців — це вкрай різні вагові категорії як економіки, так і загальної кількості військової техніки.

“Війна йде на нашій території. Думаю, путін це все розуміє. Тому після провалу бліцкригу робить ставку на війну “у довгу”. Адже ресурсів у росіян у рази більше. Незважаючи на всю ту допомогу – військову, фінансову – що Україні надає Захід”, – пояснив експерт.

Жирохов переконаний, що подальший розвиток подій залежить виключно від того, на якому етапі військово-політичне керівництво української держави або рф все ж зважиться на перемовини.

“Слід відкинути райдужні мрії в стилі, що ми зможемо самі звільнити Крим або пройтися парадом Червоною площею. Нам протистоїть автократна, мілітаристська, ядерна держава. Яка помилилася щодо України, яка вже обпеклася на своїх шапкозакидальних настроях у стилі” пройдемо Хрещатиком”. Але яке має величезні ресурси, на відміну від нас”, – наголосив він.

У підсумку військовий експерт додав, що подальший перебіг переговорного процесу залежатиме виключно від результатів завершення “гарячої” фази війни та закликав готуватися до важкого періоду, адже передбачити подальший розвиток ситуації зараз вкрай важко.

“Нас чекає важкий період, який невідомо чим закінчиться. ВСУ треба якнайшвидше освоїти західне озброєння. І цей час, поки воно освоюватиметься, нам важливо протриматися. Особливо це стосується Донбасу та півдня”, — підсумував Жирохов.

Кілька років тому ми з чоловіком переживали дуже тяжкий період. Брат мого чоловіка наклав на себе руки. Тим, хто став опорою для всіх, був мій чоловік — він перейняв завдання опіки та організаторства з батьків, які з полегшенням скинули весь свій біль на нього.

Потім прийшла смерть усіма любленої бабці — «невід’ємної частини дому». Далі були проблеми з зачаттям дитини і страх, який у моєму серці знайшов собі приготоване місце і розпанувався як цар.

Якоїсь миті я просто перестала вірити, що все буде добре. Було тільки погано й тяжко. Ми з чоловіком віддалялися одне від одного, кожен самотужки «збирав себе докупи» по смерті брата. У серці я мала переконання, що Бог хоче мене «дістати» і Йому це цілком вдається.

Тут я мушу трохи відступити вбік. Після дзвінка з повідомленням, що чоловіків брат пішов на самогубство, ми одразу ж поїхали з чоловіком до свекрів. Коли я лиш увійшла до їхнього дому й побачила мертве тіло — застрягла в коридорі, не знаючи, що далі робити. Коридор був малий і тісний. Я стояла між двома зачиненими дверями: за одними була смерть, за другими — охоплені розпачем батьки, чий син щойно покинув життя.

Я не знала, за якими дверима тяжче — обидва виклики були дуже вимогливі. Й тоді я почула дуже сильні слова у собі: «Ісусе тихий і сумирний серцем, зроби наші серця подібними до Твого». Я вчепилася за них як за рятівне коло, вони не сходили мені з вуст протягом цілого довгого часу жалоби. Я повторювала їх, абсолютно не розуміючи, що вони означають.

Із великою недовірою я приймала те добре, що інколи ставалося. Насамперед поїхала (після посилених умовлять подруги) на «Фундамент» — ігнатіанські реколекції. Відтоді розпочався процес мого навернення, революції в моєму серці та істинного шукання Бога. Йдучи стежкою чергових реколекцій, які я постійно продовжую, я відчуваю, як Бог відкриває моє серце, очі та зрештою виливає на мене широке джерело благодатей. І найкраще — те, що ця революція триває постійно!

Бог поблагословив нас із чоловіком двома донечками. Ми пережили три сильні кризи у подружжі — з яких спільно виходили, тримаючись Бога: відновлювали шлюбні присяги, ввіряючи наші стосунки Матері Божій у Помпейській новенні. Бог відкрив мені очі на велику кривду, якої я завдавала чоловікові, не маючи жодного усвідомлення щодо нашого мешкання у домі моїх батьків. Ми долучилися до Домашньої Церкви і взамін отримали спільноту, яка нас підтримує.

Кожні реколекції — це велике прибирання у моєму серці. У той момент, коли вже була певна, що впоралася з травмою самогубчої смерті, на третьому тижні реколекцій, під час роздумів над Страстями Господніми, Ісус показав мені, що… я абсолютно не вірю в спасіння чоловікового брата. Цілі роки порядкування в серці й голові пішли вітром, бо я… знову почала боятися. Я дуже чітко побачила, що під час тих тяжких моментів моє серце весь час перебувало в темряві страху.

Слова «Ісусе тихий і смиренний серцем», окрім того, що привели мене до молебню до Найсвятішого Серця Ісуса, надалі залишалися геть незрозумілими. Й тоді, коли я сказала Ісусові, що не вірю Йому в питанні спасіння «мого» самогубці, Він мені сказав: «І не з такими (грішниками) даю собі раду!» — і усміхнувся. Лише тоді Ісус дав мені благодать розуміння й довіри. Довіри, що в Його безконечно милосердному серці кожен може знайти пробачення. Темний коридор із замкненими дверима заповнився світлом Його слів.

І тоді я нарешті зрозуміла, що Ісус у ті найчорніші моменти мого життя просто кричав мені у саме вухо, що Він поруч і що Його милосердя безмежне. Це таке очевидне, правда? А я кілька років жила у переконанні, що під час травматичних пережиттів Бог не тримав мене за руку, а тільки «добивав лежачу».

Я не зуміла знайти нічого доброго в подіях того періоду, лише біль і страждання. Ісус це змінив. Він показав мені, що від самого початку не тільки був зі мною, але й кричав до мене про своє любляче Серце. Ми ж бо стільки чуємо слів про милосердя у церкві — чи не щохвилини! Та це залишається гаслами, доки не буде усвідомлене.

Ну ось. Для мене, власне кажучи, то були гасла, а тепер стало правдою. Гаслом було для мене й те, що в тягарях Бог нас підтримує сильніше. Тепер я це знаю. І бачу, що з найбільшого бруду й безладу Він спроможний вивести добро. Що Його Милосердя — це наша велика надія.

Я перестала боятися…

Юстина