Жили добре. Та що там – дуже добре. Двоє діток наpoдили, Світлана ними займалася і не працювала. Могла собі дозволити, чоловік заробляв пристойно.

Єдине, що періодично затьмарювало її життя – часті і довгострокові відрядження чоловіка. Але така вже робота, що поробиш.

Ось і сьогодні ввечері вона знову збирала його в дорогу. Відлітав завтра у справах. Сказав, що на три тижні, але можливо, що затримається.

Жінка перепрасувала всі його речі. Помітила на полиці кілька нових досить симпатичних сорочок – чоловік в попередньому відрядженні купив. А смак у нього, виявляється, є.

Провівши благовірного Світлана сіла займатися з молодшою ​​дитиною. Синочок в садок не ходив, не було необхідності – мама і так завжди була вдома. Потім прийшла зі школи старша дочка – нагодувати, зробити уроки, розважити. Так минув тиждень.

Жінка сумувала за чоловіком звичайно, але не сильно – звикла вже. У цей день своїх дівчат вона віддала поняньчитися своїй мамі, а сама з книжкою завалилася на диван. Від перипетій сюжету її відволік дзвінок у двері.

Не розуміючи, хто б це міг бути, Світлана пішла відчиняти. На порозі стояла незнайомка. “У мене до Вас важлива розмова, можна я пройду?” – сказала вона.

Світла запропонувала їй пройти на кухню. Та м’ятися довго не стала і почав розмову:

“Світлана, я до вас без претензій, але Ви повинні знати, у Вашого чоловіка є друга сім’я. Прямо тут у нашому місті. Тільки Ви живете в цьому районі, а моя сестра з дітьми – в протилежному. Ми про вас, до речі, теж нічого не знали до деяких пір. Це я почала здогадуватися. Були деякі нестикування в його поведінці. Сестра моя, до речі теж Світлана, та взагалі дура наївна. Казала їй – не наpoджують дітей, поки він з тобою не одружиться. А та все вірила в його відмовки. У неї теж двоє діток. Бачу по Вашим очам, що не вірите мені. Добре, тоді поїдемо.”

Жінка схопила Світлану за руку і потягнула до виходу. Та тільки встигла взяти пальто і закрити квартиру. Взяли таксі і поїхали. Всю дорогу мовчали і не дивилися одна на одну. Світлана взагалі до сих пір не вірила в реальність того, що відбувається.

Таксист висадив їх біля новобудови в самому кінці їх міста-многомілліонніка. Гостя жестом запросила Світлану йти за собою. Вони піднялися на третій поверх і подзвонили в двері.

І тут почалося найцікавіше – двері відкрив чоловік Світлани, весь в мильній піні – голився швидше за все. Жінка почала осідати на підлогу. Її підхопили і затягли в квартиру.

Там виявилася друга Світлана, яка ні сном ні духом про всю цю ситуацію. Вона починає кричати на спільного чоловіка, плакати. Все закінчується зухвалою втечею обвинуваченого.

А жінки, трохи оговтавшись, сіли пити чай і знайомитися. Зла на одна на одну вони не тримали, вони, що не дивно, стали ділитися один з одним досягненнями діток, спільними інтересами.

До ранку розійшлися кращими подругами. А блудного чоловіка вирішено було вигнати. Причому з двох сімей одночасно.

І дозволити братам і сестрам спілкуватися. І якось легко для них все це пройшло, адже знайшли вони підтримку. Одне в одному.

У дитинстві я страшенно його не любила. Мій брат був кволим, часто хвoрів, діставав синці від сусідського хлопчика, бо ніколи не вмів за себе постояти і отримував, як мені здавалося, занадто багато уваги від батьків.

У той час, як я сама будувала свою кар’єру та заробляла собі на хліб, батьки й у дорослому віці опікувалися братом: платили за його житло, годували його, одягали. І це дратувало мене ще більше. Тому з братом ми бачилися фактично лише на родинних святах, дуже рідко обмінювалися СМС-ками, а інколи я навіть забувала привітати його з днем народження.

На якийсь час я поїхала жити за кордон і майже два роки ми з ним не спілкувалися взагалі. Я була певна, що вийду в Італії заміж. Проте особисте життя моє не склалося і довелося повертатися в Україну.

У перший же день мого повернення мене шoкували новиною: мій брат Антон одружується. Я з цього лише посміялася, бо не розуміла, як хтось може вийти заміж за такого маминого синочка?! Та при зустрічі з братом, я взагалі його не впізнала. Красивий, підтягнутий, впевнений у собі молодий чоловік мав навіть інший погляд, а не той переляк у очах, який я звикла бачити з дитинства. За обідом я дізналася, що Антон тепер — відомий архітектор, добре заробляє, займається eкстрeмальним спортом, благодійністю і одружується.

Невістка наша мені не сподобалася з першого погляду. Та зважаючи на наші холодні стосунки, брат цим взагалі не переймався. Але ще більше мене шoкувала новина про те, що новоспечене сімейство невдовзі стане моїми сусідами. І не просто сусідами з вулиці, а сусідами в моєму будинку. Ще будучи в Італії, я купила собі в Україні квартиру, аби було куди повертатися. І лише згодом дізналася, що будинок, у якому я житиму, проектував мій брат.

Спершу таке сусідство мене напружило, але потім… Антон дуже змінився. Для мене це була зовсім інакша людина. Можливо, на нього вплинула робота, адже він багато тепер подорожував і спілкувався з цікавими людьми. А можливо, його змінило кохання до нашої невістки…

Після їхнього повернення з весільної подорожі, ми стали добрими сусідами та навіть почали проводити час разом. Мене дивувало, але я навіть почала пишатися таким братом. Проте мені не подобалося, який вплив мала на нього дружина, яка вказувала йому навіть які шкарпетки одягати на роботу. І я почала власну боротьбу за вплив на Антона.

Спочатку, зізнаюся, це був чисто “спортивний” інтерес, аби довести невістці, що вона не є центром Всесвіту. Але потім… Я таки отримала перемогу в цій неоголошеній вiйнi. Брат почав одягатися так, як подобалося мені. Він зістриг своє довге, завжди зібране в хвіст, волосся, і тепер мав красиву європейську зачіску. Ми перестали їсти вечері його дружини, почали ходити в мої улюблені ресторани. Усі вихідні ми проводили разом. І навіть якщо невістка планувала романтичну вечерю на двох, вона завжди виходила на трьох.

Дружина чоловіка вже недолюблювала мене. І я не буду приховувати, мене це тішило. З кількох причин. По-перше, мені було приємно, що брат усіляко старається мені сподобатися і моя думка для нього головна. По-друге, я завжди любила ставити на місце інших осіб жіночої статі. Але головне було в тому, що в мене не було друзів і не було… чоловіка. Тому товариство брата дуже навіть прикрашало моє життя.

Я ліпила з Антона свій ідеал чоловіка. Такого, поруч із яким хотіла би бути я. Зовсім скоро я отримала повний контроль над ним і ми вже почали проводити час удвох за розмовами про те, якою би мала бути та якою не є його дружина.

Одного разу до мене прийшла Христина, моя невістка, без чоловіка:

— Для чого ти це робиш? — з порога почала вона. — Ти все життя його ігнорувала, не помічала, він постійно скаржився, що старша сестра його недолюблює. А тут раптом ти від нього не відходиш!

Я слухала це із неприхованою посмішкою.

— Чому ти дозволяєш собі викидати речі, подаровані йому мною? Чому ти не даєш нам побути вдвох? Чому ти вирішила, що маєш право лізти в наше особисте життя? Ти — невдахо! Свого чоловіка не маєш, бо жоден не витримає твоїх вимог і вказівок, то ти вирішила виховувати мого?

Тут я уже не втрималася і Христина дістала ляпаса. Через кілька хвилин до мене прибіг брат із криками, що я не мала права так поводитися, а вже через годину ми сиділи з ним на моєму балконі із келихами вина та сміялися з того, якими дивними бувають жінки.

У брата дзеленькнув телефон і він вголос зачитав мені СМС-ку від дружини: “Вибирай: або я, або вона”. Антон уже хотів дзвонити їй та я переконала, що не варто принижуватися перед людиною, яка хоче посварити тебе з родиною.

— Ми з тобою сім’я! Одна крoв! Якщо їй це не подобається, не має чого пояснювати. Я така щаслива, що ми нарешті знайшли спільну мову!!! Давай завтра сходимо в театр? — щебетала я.

І Антон відклав телефон і підлив мені ще вина. Я пила, дивилася на свого красивого брата й розуміла, що саме от з таким чоловіком я би хотіла прожити все життя: красивим, сильним, стильним, розумним і головне — слухняним.

І тут я вжахнулася. Я раптом зрозуміла те, що так довго проганяла від себе. Я закохалася у рідного брата! Ні. Не по-родинному. А по-справжньому. Як у чоловіка. Я не вірила, що це можливо, але чітко розуміла, що хочу, аби він пішов від дружини та залишився зі мною. На все життя. Ліг у моє ліжко, обійняв мене…

Наступного дня брат повідомив, що дружина зібрала свої речі та пішла від нього. Я тріумфувала. Я була в такій ейфорії, що мене зовсім не лякало, що я закохана в чоловіка, якого нарoдила моя мама. Я не розуміла, який це гріх, і не усвідомлювала, як це все обернеться проти мене.

Я намовила Антона не шукати дружину та не дзвонити їй. А коли ввечері вона сама зателефонувала, я взяла слухавку з його рук та вимкнула звук. Ми не пішли в театр. Ми знову напилися вином на моєму балконі і я почала чергову душевну розмову…

Наступного ранку я прокинулася у своєму ліжку з диким похміллям і без oдягу. Я не пам’ятала, як пішов Антон і що між нами сталося. Я так напилася, що навіть не могла пригадати свого дня народження. Але найбільше мене хвилювало, чому я рoздягнена. Я набрала брата. Він збив і не передзвонив. Я набирала й набирала його, але він не відповідав, а потім взагалі вимкнув телефон. Я злякалася чи раптом між нами не сталося того, про що я так давно мріяла. О, Боже! З рідним братом! Похмілля розвалювало мою голову, але думка про те, що ми пeрeспали, привела мене в дикий жaх.

Два дні брат не брав слухавку. Не відповідав на мої СМС і не відчиняв двері. І тут задзвонив мій телефон. На іншому кінці дроту я почула маму:

— Діти мої, що з вами? Ми з татом так тішилися, що ви нарешті знайшли спільну мову! А що сталося тепер? Чому Антон їде в інше місто і не хоче навіть знатися з тобою? Що ти наробила? Чому Христина пішла від нього? Вона ж вагiтна! Що сталося я тебе питаю?

Мене кинуло в холодний піт. Боже, що я наробила? Ніби якась пелена впала з моїх очей і я усвідомила всю жахливiсть своєї любові до брата. Та ні! Я не кохала його! Просто це був єдиний чоловік у моєму житті, який терпів мій складний характер, слухався мене й у всьому намагався догодити мені. Та й це не найважливіше. Мені просто хотілося виграти вiйну в жінки, яка без мого дозволу прийшла в мою родину… А вона ще й вагiтна! Мама дізналася про це випадково, адже працювала в гiнекологiчному відділені, а Христина попросила її нічого не говорити Антону, допоки вона сама не розкаже. А я ж її ще вдaрилa…

Я почала набирати на мобільний невістку. Я не знала, що я їй скажу, але хотіла мільйон разів попросити в неї вибачення, проте і вона мене проігнорувала. Від думки, що я переспала з рідним братом, мене почало нудити. Усі можливі сценарії подальшого розвитку подій говорили мені лише про одне: це — кінець!

І тут у двері постукали. На порозі стояв Антон. Пригнічений, зaплaкaний… як у дитинстві.

— Вона не повернеться. Вона сказала, що ненавидить мене й що не повернеться до мене, — почав брат.– Поясни мені, чому? Чому ти так ненавидиш її і чому ти змогла мені вбuтu у голову, що жінка, заради якої я змінив усе своє життя і отримав крила — порожнє місце. Я все життя хотів, аби ми були з тобою друзями, хотів бути подібний на тебе. Я хотів мати сестру. Я так зрадів, коли ми потоваришували. Але ти не дала мені любові й підтримки. Я став іграшкою у твоїх руках. Ти просто зруйнувала мій світ. Навіщо?

— Любові? Я не дала тобі любові… між нами щось було тієї ночі? — прямо запитала я.

— Ні. Ти зізналася мені в коханні, у тому що ненавидиш Христину, і в тому, що в тебе був план, як її позбутися, але вчасно додала, що кохаєш не мене — твого брата, а те, що з мене виліпила.

Ми всілися з Антоном на балконі. Уже без вина, а з горнятками чаю та дуже щиро про все поговорили. Брат прямо заявив, що не хоче зі мною бачитися якийсь час, але розуміє, що сам винен у тому, що затанцював під мою сопілку.

— І, до речі, я ненавиджу театр. Ходив лише для того, аби ти сама не сумувала. Насправді я не старався тобі сподобатися, а мені було тебе шкода: самотню, покинуту всіма чоловіками та друзями.

Антон не знав, що Христина вагiтна. Я йому теж не розказала. Лише підказала, де її шукати. За цей час я добре її вивчила і знала, у кого вона “переховувалася”, коли я її доводила.

Через вісім місяців у них народився син. Вони помирилися. Знову стали жити разом. Переїхали з мого будинку. На хрестини мене запросили, але я не прийшла. Соромно дуже. Досі соромно.

У брата зараз щаслива родина. Вони чекають на другу дитину. А я? Я ходжу до церкви й прошу Бога пробачити мені та навчити мене жити, не руйнуючи щастя інших людей. Я навіть познайомилася із чоловіком з сусідньої квартири, який тепер ходить зі мною у театр. Усіляко намагаюся не виховувати його, не ліпити з нього ідеалу, а приймати таким, яким він є. Можливо, щось і вийде з тих стосунків.

Ангеліна, 35 років.

За матеріалами сайту “Жіночий порадник“