У Бразилії в регіоні Байшада Мараньєнсе матір майже 20 років протримала свою доньку зв’язаною у камері. 39-річну жінку врятували поліцейські, вона була знесилена та голодна.

Про це пише g1.globo.com.

Цього тижня в одному із сільських населених пунктів Бразилії поліція затримала літню жінку, яка майже 20 років тримала зв’язаною в імпровізованій камері в закинутій будівлі свою 39-річну доньку.

Жертву знайшли в імпровізованій камері зі скутими ногами і зв’язаними руками, в антисанітарних умовах, голодною і спраглою. Її мати, яка також перебувала в будинку, мала явні ознаки алкогольного сп’яніння.

Потерпілу жінку госпіталізували. Причиною ув’язнення мати назвала те, що її донька в юності втратила двох дітей і нібито через це стала дуже агресивною, а тому вона закрила її у хліві.

Поліція заарештувала матір і чоловіка, який теж причетний до знущань над 39-річною жінкою. Правоохоронці встановлюють усіх підозрюваних.

Про те, що таке культура насильства та культура злагоди і чому згода на секс стала його обов’язковою умовою, розповідає Тетяна Селезньова – психологиня, гештальт-терапевтка, плейбек-практикиня.

Від культури насильства…
Ще зовсім недавно суб’єктність не визнавалася для жінок та дітей. Право на волевиявлення мали лише чоловіки. І досі це збереглося у способі виявляти свої бажання та реагувати. Якщо спостерігати за тим, як найчастіше будуються стосунки, то можна звернути увагу, що чоловіки здебільшого не озвучують свої бажання, а одразу переходять до дій, підкорюючись імпульсу. Жінки ж, навпаки, пасивно чекають на дії чоловіка, щоб або тікати, або здаватися.

Напевно, всі чули, що чоловіки за природою загарбники та мисливці, а жінки – ті, кого домагаються. Але це не що інше, як раціоналізація насильства. Тобто, коли чоловік тримає в облозі жінку, не помічаючи її “ні”, то він не молодець і “справжній мужик”, а ґвалтівник. Коли жінка, зачарована впертістю та наполегливістю залицяльника, здається на волю переможця, це означає, що вона жертва.

Культура насильства ґрунтується на підпорядкуванні та злитті. У злитті швидко стираються межі особистості та ігнорується важливий момент усвідомлення себе, своїх кордонів та потреб.

І тоді:

те, що очевидно одному партнеру, має бути очевидним і іншому. Вам напевно відомі стереотипи: “Якщо прийшла в гості, значить, згодна на секс”, “Заплатив у ресторані, а ти погодилася — це автоматично означає, що після цього буде секс”;
те, чого хоче один партнер, автоматично має хотіти і другий;
якщо партнер важливий, те щоб його не втратити, потрібно під нього підлаштовуватися і жертвувати своїми інтересами.
У культурі насильства цілком у порядку речей будувати спілкування на маніпуляціях, наприклад:

“Ми ж із тобою дорослі люди”;
“Тобі не треба мене боятися, я тебе не скривджу”;
“Ти прийшла у короткій спідниці, і тепер відмовляєш?”;
“І що ж мені тепер робити зі своєю ерекцією (ти відповідальна за мою ерекцію)?”;
“Який презерватив? Ти що, мені не довіряєш?”
…до культури згоди
Феміністичний дискурс ввів поняття “культура згоди”, на противагу до “культури насильства”. Це “секс-позитивний рух, що просуває ідею активної згоди всіх учасників сексуальної чи еротичної взаємодії” (з Вікіпедії). У культурі згоди взаємини між статями і взагалі стосунки людей одне з одним ґрунтуються на повазі волі іншого, прийнятті відмінностей, прямих посланнях та довірі.

Оскільки про довіру в контексті інтимної близькості говорять дуже багато, часто романтизуючи та ідеалізуючи цю довіру, варто трохи розкрити поняття дорослої довіри.

Дитина безумовно довіряє важливим собі людям, у цьому полягає основа його виживання. Якщо ж доросла людина довіряє, не розібравшись, це означає, що вона потрапляє в дитячу позицію і бачить по суті чужій людині когось дуже важливого і дуже близького. У цьому разі один партнер може погодитися на щось, чого б ніколи не дозволив другому, якби об’єктивно оцінив, що вони не настільки вже близькі в реальності, як у дитинстві з татом і мамою.

Довіра дорослої людини означає, що хоч вона і спирається на іншу, але в будь-який момент може спертися на себе, якщо друга з якоїсь причини перестане бути опорою. І доросла довіра побудована на реальних фактах, які можна помітити і усвідомити в контакті з партнером:

ваш партнер чує вас та враховує ваші побажання;
ваш партнер поважає вас, тобто бачить у вас рівного;
ця людина вам зрозуміла і доступна, тобто: відгукується на ваші прохання, повідомляє вам про свої плани, свої бажання і свої почуття, цікавиться вашими планами, бажаннями та почуттями тощо.
Основні моделі взаємин, які були запропоновані в рамках культури згоди, це “Ні означає ні” та “Так значить так”. Ці моделі виключають трактування “Жіноче “ні” означає “так”, але пізніше”. Отже, втрачається сенс в осадженні жінок у різний спосіб із метою отримати від них секс. Потрібно освоювати інші методи комунікації.

У культурі згоди навіть мовчазне “ні” чи невпевнене “так” не можуть сприйматися як злагода. Тільки активна усвідомлена згода може бути дозволом переходити до дій. Водночас свою згоду можна відкликати будь-якої миті статевого акту, якщо щось піде не так. Наприклад, якщо партнерка дала згоду на вагінальний секс, але партнер наполягає на анальному чи з елементами БДСМ.

Слухай своє тіло
Люди, які переживали насильство у дитинстві (не лише фізичне, а й емоційне у вигляді холодності та емоційної недоступності батьків, відкидання, сорому та звинувачень тощо), схильні до віктимної чи аб’юзивної поведінки. Вони можуть несвідомо погоджуватися на секс, коли насправді його не хочуть, терпіти небажану поведінку, поступатися. Або ж, навпаки, вдаватися до маніпуляцій, погроз, переслідувати чи нав’язувати якісь дії сексуального характеру.

З жалем доводиться визнавати: більшість наших громадян переживали у дитинстві психологічні травми. І це не може не позначитися на нашій здатності усвідомлювати свої бажання та озвучувати їх у коректній формі. Цього необхідно вчитися так само, як ми вчимося ходити, писати та читати.

Американська сексологиня Бетті Мартін розробила концепцію балансу взаємин, засновану на балансі “брати-давати” під назвою “Колесо (коло) згоди”. Це коло поділено на чотири сектори (квадранти), що відображають дві динаміки та чотири ролі, з’єднані попарно: “служити — приймати” (лівий верхній і правий нижній квадранти) і “брати — дозволяти” (правий верхній та лівий нижній квадранти).

Обидва партнери отримують задоволення від взаємодії, якщо у кожній із ролей вони не відчувають примусу. Інакше кожна з ролей стає “тіньовою”: служіння може перейти в рятівництво і рабство, прийняття — у паразитування, дозвіл — у терплячість і жертовність, а остання роль (брати) перетворюється на галузь насильства.

Бетті Мартін пропонує гру, що підвищує тілесну свідомість. Ви з партнером сідаєте одне навпроти одного (це необов’язково має бути ваш сексуальний партнер, оскільки ця гра про тілесну відкритість, а не про секс) і по черзі ставите одне одному два запитання:

“Як би ти хотів(а), щоб я доторкнувся(ла) до тебе?”;
“Як би ти хотів(ла) доторкнутися до мене?”
Таким чином, ставлячи та відповідаючи на запитання, ви зможете відчути себе у різних ролях. Під час відповідей на запитання важливо дослухатися до свого тіла та “почути” свої бажання та відгуки. Регулярно виконуючи таку практику з різними партнерами, можна більше дізнатися про свої бажання та тілесні реакції, а також натренувати свою чутливість до дотиків.

Ви навчитеся дослухатися до тілесного відгуку і на його основі ухвалювати рішення про те, що ви хочете з конкретною людиною, наскільки близького контакту ви з нею хочете, на що ви погоджуєтесь і до чого менш толерантні. І, що важливо, навчитеся зрозуміло озвучувати свої бажання та свої реакції на бажання партнера.

Про це на своїй сторінці повідомив Назарій Куземка, начальник відділу сім’ї та гендерної політики та спорту Івано-Франківської міської ради, передає Фіртка.

У приміщенні наявні необхідні комунікації для комфортного та безпечного перебування осіб, які постраждали від домашнього насильства, зокрема індивідуальне опалення, наявне водопостачання, встановлена система зовнішнього відео спостереження, зроблено сучасний ремонт, є наявний пандус, а в планах встановлення сучасного підйомника для осіб з інвалідністю.
Згідно з розпорядженням Кабінету Міністрів України від 30.06.2021 року територіальна громада отримала субвенцію з державного бюджету у розмірі 1 млн 746 тис гривень для облаштування притулку.
Знаковим є те, що раніше зазначене приміщення уже використовувалося для соціальних потреб, зокрема в ньому знаходилась організація, яка працювала з дітьми з аутичним типом розвитку.

Детальніше про цю трагедію читайте в матеріалі OBOZREVATEL.

Тиждень була в комі

33-річну Олену поховали в середу, 21 квітня. Лікарі боролися за її життя тиждень, але за весь цей час жінка так і не прийшла до тями. У неї були численні травми голови, забій головного мозку, переломи сідничної кістки і трьох ребер.

У поліції Чернівецької області OBOZREVATEL розповіли, що відразу після того, що сталося, підозрюваного затримали, зараз він перебуває в СІЗО. Відкрито кримінальне провадження за ч. 2 ст. 121 КК України (умисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, які призвели до смерті потерпілого). Чоловікові загрожує від 7 до 10 років позбавлення волі.

Тримав у себе і не дозволяв спілкуватися
Як розповів OBOZREVATEL рідний брат загиблої Олександр, перший чоловік і батько дітей Олени помер кілька років тому. Потім вона зустріла іншого чоловіка, вони кілька років жили разом. Знайомі сім’ї говорять, що чоловік був хорошим. Та й на фото Олена і новий чоловік видаються щасливими.

Однак протягом останніх місяців Олена стала зустрічатися з іншим чоловіком. “Одного разу він її сильно побив. Спочатку вона мені зізналася, що це зробив він, і подала заяву в поліцію. Я знайшов того чорта, він клявся і божився, що це не він, що сестру й пальцем не чіпав. Тоді Олена раптом написала зустрічну заяву в поліцію про те, що претензій до того чорта не має”, – каже родич.

Спочатку Олена металася, то йшла до цієї людини, то втікала назад до дітей. А через деякий час Олена і зовсім зникла. Виявилося, що цей новий чоловік просто її нікуди не відпускає. Він не дозволяв їй ні з ким зустрічатися, нікуди виходити. Фактично тримав у себе.

Брат намагався зв’язатися з нею, але на дзвінки ніхто не відповідав. Він дзвонив і цьому чоловікові. “Він мені заявив, що Олена буде жити з ним, вони одружаться. Я наполягав, щоб це мені сказала сама сестра, щоб я від неї це почув, і тоді я не буду їх розшукувати. Але їй він трубку не давав. І ось її знайшли непритомною в одному з гаражів спального району. Він її побив, а коли вона вже не рухалася, пішов до тітки й попросив викликати швидку”, – каже брат.

Коли Олену хоронили, то другий чоловік приїхав попрощатися з нею.

Жінки не вірять, що їх урятують від насильника
Правозахисниця Ірина Суслова, яка повідомила про смерть Олени від побоїв “чоловіка”, говорить, що насправді в Україні досі так і не вирішено проблему захисту жінок від домашнього насильства.

“За кордоном є така практика: навіть якщо до приїзду поліції пара вже врегулювала свій конфлікт, то все одно того, на кого заявила жертва, відправляють на допит і беруть цей випадок на особливий контроль. А у нас: ну, забрала заяву, грець із ним. На одну справу менше роботи правоохоронцям. Ніхто не дбає про твій стан. Поліція повинна приділяти більше уваги подібним випадкам, тому що іноді вони можуть закінчуватися так трагічно”, – каже Суслова.

Адвокатка Юлія Сегеда також говорить OBOZREVATEL про те, що більшість жінок, які не знаходять у собі сил боротися з домашнім насильством, просто не вірять у те, що їм допоможуть правоохоронні органи.

“У країнах, де жорстко реагують на домашнє насильство, там кількість таких випадків скорочується. У нас же навпаки, насильник відчуває свою безкарність. Наведу вам приклад. Я зараз веду справу жінки, яка два роки зазнавала жорсткого насильства з боку чоловіка. Це був рецидивіст, який уже не раз сидів. У підсумку під час чергового побиття вона схопила ніж і вбила його. Зараз їй висунуто звинувачення. Але вона 22 рази зверталася в поліцію! Не заведено жодної кримінальної справи. Її заяви розглядали за законом про звернення громадян, і все. Складено 16 протоколів, і тільки за одним із них він отримав штраф у 51 гривню. Жінка намагалася вирватися з цього порочного кола, вона так часто дзвонила в поліцію, що її номер там заблокували. Вона говорить, що його могли забрати у відділок на дві години, а коли він повертався, то було ще гірше”, – розповідає Сегеда.

Сімейна адвокатка Катерина Власюк каже, що більшість жінок, які не йдуть від домашніх тиранів, – це ті, хто не розуміє, що вони перебувають у колі сімейного насильства.

“На жаль, в Україні ця проблема актуальна. І щороку тисячі жінок страждають від домашнього насильства. Коли починаються фізичні покарання, то це вже кінець шляху. Дуже часто домашнє насильство починається з погроз, кпинів, поштовхів, невтішних висловлювань та образ зовнішнього вигляду. Але на цьому етапі, враховуючи наше радянське виховання, жінка думає, що чоловік просто хоче поліпшити її. Не ставиться критично і не сприймає необґрунтовану критику, приниження, підвищення голосу, матюки, штурхани як прояв домашнього насильства. А вже на цьому етапі треба розуміти, що далі буде гірше. Адже домашнє насильство зупиняється тільки тоді, коли хтось іде та розриває цей зв’язок. Або, на жаль, хтось помирає. Іншого виходу немає”, – говорить Власюк.

Адвокатка зазначає, що для українських жінок характерне і повернення до ґвалтівника. Великий відсоток жінок намагається зробити крок і вирватися з цього кола, але потім через невіру, нерозуміння, що далі буде гірше, вони повертаються до ґвалтівника. І тоді це коло звужується. Через якийсь час закінчується букетно-цукерковий період і аб’юзер (людина, яка чинить насильство над своєю жертвою – Ред.) починає переслідувати жертву та знищувати її з подвійною силою.

До притулку “Місто Добра” у Чернівцях потрапила жінка, яка з чотирьма дітьми наважилась втекти від домашнього насилля. Ольга потерпала від рук тирана. Її жорстоко били, виривали волосся, знущалися над її донькою, били сильно і нещадно, тримали у психологічному катуванні. Жінка стикнулась із насильством не лише у дорослому віці, вона тепріла його ще з дитинства, коли її п’яна мати пропонувала її 6-річну своїм товаришам по чарці для сексуальних втіх.

Моторошну історію Ольги, яка намагається втекти від насильства і зараз перебуває у притулку, розповіла волонтерка і засновниця кризового центру “Місто Добра” Марта Левченко на своїй сторінці у Facebook.

Жахливий життєвий шлях Ольги розпочався ще з її дитинства, коли їй доводилось терпіти голод і збочення з боку дорослих, та навіть рідних їй дядків.

“Оля не знала свого тата, жила з мамою в маленькому селі, жили дуже бідно, одна маленька кімнатка. Мама була алкозалежною, пила багато з ранку до ночі. Всі її “друзяки” збиралися у їх маленькій кімнатці. З їжі вдома була тільки закуска, а коли і та закінчувалася, Оля ішла з мамою красти. Мама знала куди йти і в кого красти – комори, стодоли, погреби, там яйця, овочі, крупи. Крали багато і постійно, крали, щоб вижити і не померти з голоду”, – розповідає волонтерка Марта Левченко.

Голод і пиятика матері – не єдине, що маленькій Ользі доводилось терпіти.

“Найстрашніше було, коли “друзяки” від алкоголю переходили до оргій. Спочатку все відбувалося на очах у маленької Олі, а потім мама пропонувала друзям приєднати і доньку. Були чоловіки, які не погоджувалися, а були ті, які не відмовлялись… Потім приєдналися 2 рідних дядьки, які також приходили випивати до сестри, один з них якраз повернувся з тюрми. Олі тоді було 6 років, вона тільки пішла у перший клас… Вона двічі хотіла покінчити життя самогубством, один раз напилася таблеток, другий – намагалась повіситися”, – розповідає Марта Левченко.

Ольга нікуди не зверталась по допомогу, адже у селі її сім’ю не любили. Щоб захистити себе, дівчинці довелось навіть приставити до себе ножа.

“Одного разу перед черговим збоченням, вона змогла себе захистити, взяла ніж і кричала, що переріже собі вени, просила маму все припинити… Каже – їй в голову не приходило просити захисту і допомоги у інших дорослих, у школі, на вулиці, у сусідів. Бо їх всі не любили, її називали кошелиха, дитина не знала чому, але завжди плакала, коли дорослі так їй кричали вслід”, – розповідає волонтерка.

Вчилася дівчинка погано, і навіть не підозрювала, що те, що з нею роблять п’яні дядьки є злочином, їй ніхто ніколи про це не казав, всі її тільки засуджували, розповідає Марта Левченко.

“Вона плакала, коли сказала мені, що я – перша людина в її житті, яка сказала їй, що це був злочин! Що це не її вина!”, – каже благодійниця.

“Якось вона намотала на свою шию тряпок, дихати вже не було чим..і вона відчула як помирає, тоді злякалась і просила у Бога зберегти їй життя. У їх селі як раз відкрили протестантську церкву, і після того випадку вона пішла туди. Там її прийняли, там Оля знайшла мамі чоловіка, собі чудесного вітчима, який через віру спас маму від узалежнення і змінив історію її сім’ї. Вони переїхали в інше село, і здавалося розпочали нове життя”, – розповідає Марта Левченко.

Та у дорослому житті Ольга також зіткнулась з насильством.

“Зламана з дитинства Оля, дитина, яка 7 років поспіль терпіла насилля і збочення, сама народила свою донечку в 16 років, від старшого чоловіка, якого знайшла по оголошенню в телевізорі і бачила двічі. Він навіть не знає, що є татом прекрасної дівчинки, яку Оля, попри всі поради знищити дитину, таки народила”, – розповідає волонтерка.

Вона так мріяла про сім‘ю, де вона більше не буде сама, де у доньки буде тато, що повірила першому, кого зустріла.

“Вона помилилася і потрапила до рук тирана, її жорстоко били, виривали волосся, знущалися з її доньки, били сильно і нещадно, тримали у психологічному катуванні, ані виклики поліції, ані 2 суди не зупиняли жорстокого катівника. Оля, уже на руках з чотирьма дітьми, наважилася поставити цьому край, і втекти, щоб розпочати нове життя, заради своїх дітей. У “Місті Добра” вона намагається розпочати з чистого аркушу, але ті картинки, пережитого в дитинстві насилля, не дають їй спокою і є її нічними жахіттями. П’яні брудні руки які роздягають її, блювота, крики і плачі мами, яку вона страшенно жаліла, бо та плакала, і яку після оргій частенько били ті ж “дружки”. Вона завжди була поруч і жаліла маму. І зараз каже, що не тримає зла, каже, що у мами просто теж було важке життя…”, – розповідає Марта Левченко.

“Але ж сусіди, вчителі, село, невже вони не бачили що відбувається? Маленька дівчинка в одній кімнаті з п’яними чоловіками день і ніч…”, – каже волонтерка і зазначає, що діти з складних сімей найбільше вразливі перед загрозою сексуального насилля тому закликає громадськість приглядатись до них і у разі потреби заявляти у поліцію чи соціальну службу.

“Вони беззахисні і нікому не потрібні. Щодня вони перебувають поруч з нетверезими дорослими, змушені робити страшні речі за гроші, щоб вижити, вони звикли не кликати на допомогу, тільки терпіти і терпіти. А більшість взагалі не вважають це злочином чи чимось не нормальним…В Україні ситуація з сексуальним насильством щодо дітей катастрофічна. Оля захотіла розповісти свою історію, бо знає, що саме в цей час сотні і тисячі дітей страждають в таких же не дитячих випробуваннях, які і їх зламають на все життя”, – наголошує благодійниця.

Жінка закликає не бути байдужими до дітей з уразливих сімей.

“Тому я страшенно прошу вас – не мовчіть! Ваші слова можуть врятувати долю дитини! Не відводьте очей, дивіться на дітей! На однокласників вашої дитини, на маленьких покупців, яких дорослі посилають за пивом і цигарками, на маленьких пацієнтів, до яких вас чомусь ніколи не викликали із жодною хворобою, на дітей у вашому селі, місті чи районі, на дітей, що стоять в куточку у церкві, на дітей, які ніколи не виконують домашнє завданння, на своїх сусідів. Не мовчіть! Спитайте! Спробуйте поговорити із дитиною, повідомте соціальну службу, поліцію, зверніть увагу вчителів! Зробіть бодай щось! Можливо, саме ви будете тим єдиним дорослим, якому не байдуже! Неможливо жити у суспільстві, якому байдуже навіть на дітей! Говоріть! Пишіть нам! Бийте на сполох! Біду можна попередити, можна відвести! Але тільки тоді, коли кожен із нас, дорослих, візьме на себе відповідальність за те, у якому світі ми живемо”, – підсумувала Марта Левченко.

Тож напередодні поліцейські Прикарпаття провели зустріч з представниками влади й громадськими організаціями, аби обговорити організаційні моменти, інформує Фіртка з посиланням на поліцію області.

Сьогодні, 5 листопада, в Головному управлінні Національної поліції в Івано-Франківській області відбулася нарада напередодні Всеукраїнської акції, яка спрямована на протидію домашньому насильству.

Захід, який триватиме з 25 листопада по 10 грудня, важливий і сьогодні, адже в умовах карантину безліч сімей перебувають дома. Відтак, можуть виникати напруження у стосунках і, на жаль, факти домашнього насильства. Тому для попередження учасники обговорили важливі питання та проблеми у сфері запобігання та протидії домашньому насильству, а також налагодження ефективної співпраці для запобігання насильству.

Зокрема під час акції поліцейські розкажуть, як діяти у випадках домашнього насильства, куди звертатися за допомогою та яка за це передбачена відповідальність.

Фінансове насильство – це те, що складно впізнати одразу. Адже його механізми можуть змінюватися та маскуватися під «ощадливий підхід до фінансів», «піклування» чи інші нібито корисні речі. Але як не намагайся на це подивитись, насильство є насильство. І воно не має жодних виправдань.

Прочитайте ключові індикатори, що можуть свідчити про наявність фінансового насильства у стосунках.

Замисліться, якщо ваш партнер чи партнерка:
вимагає звітувати щодо кожної витрати та виправдовуватися, якщо витрата на думку партнера чи партнерки є «недоречною»;
переконує вас залишити свою роботу або перешкоджає вашому бажанню працевлаштуватися;
обмежує ваш доступ до власних рахунків та банківських карт;
повністю розпоряджається грошима, не вважаючи необхідним приймати фінансові рішення разом;
погрожує фінансовими обмеженнями, якщо ви не погоджуєтеся, або сперечаєтесь;
робить з грошей «нагороду» за виконання хатніх обов’язків чи інших речей.
Наявність таких ознак говорить про токсичність стосунків. А значить є небезпечним.
Розкажіть, чи відчували ви на собі коли-небудь фінансове насильство? Як ви впоралися з цим?

Поліцейські спілкувались з жінкою через вхідні двері квартири, позаяк відчиняти вона не хотіла, пише Фіртка.

Жінка плакала та сказала, що в помешканні перебуває вже одна. Правоохоронцям таки вдалося вмовити її впустити їх у помешкання. Зайшовши до квартири, вони побачили, що жінка намагалася вчинити самогубство – на руках були порізи.

Дільничні швидко забрали ніж, який лежав поруч, після чого надали допомогу, заспокоїли її.

Жінка пояснила поліцейським, що чоловік вчиняє щодо неї насильство, тому вирішила звести рахунки з життям. Для врятованої викликали карету швидкої допомоги.

Неподалік будинку поліцейські розшукали нетверезого чоловіка та склали на нього протокол за вчинення домашнього насильства – ст. 173-2 Кодексу України про адміністративні правопорушення та наголосили не вчиняти протиправні дії.

Про це Суспільному повідомила голова громадської організації “Дом 48.24” Наталія Вишневецька.

Наталія Вишневецька каже, що ідея відкрити антикризову кімнату виникла два роки тому під час співпрації з поліцією щодо запобігання домашньому насильству. Її вдалося реалізувати завдяки гранту українсько-канадського проєкту.

За її словами, організація «Дом 48.24» два роки працює з представниками поліції у сфері протидії домашньому насильству. Від початку співпраці представники поліції наголошували на тому, що в регіоні існує гостра необхідність у такій кімнаті. Адже коли їх викликають на випадки домашнього насильства, то дуже часто жінкам потрібне безпечне приміщення, де би вони могли перебути якийсь короткий термін.

«Поліція – це одна з тих ланок, через які особа, постраждала від домашнього насильства, може потрапити до нашої кризової кімнати. У законі про поліцію є таке поняття, як «поліцейське піклування». Тобто, поліцейські не можуть залишати постраждалу особу в стані небезпеки. Вони повинні нівелювати цю небезпеку. Наприклад, коли чоловік чинить насилля щодо жінки, то вони повинні або забрати кривдника, або ізолювати жінку. Тому таку жінку можна помістити в кризову кімнату, принаймні вона там проведе спокійно ніч, і та ж поліція не буде виїжджати на один і той самий виклик кілька разів за ніч», – каже Наталія Вишневецька.

Волонтерка пояснює, що кризова кімната – це тимчасовий прихисток першого рівня для жертв домашнього насильства, де вони можуть перебувати кілька днів: «Ми розраховуємо, що у нашій кімнаті людина чи родина зможе перебувати від трьох до п’яти днів. І далі за цей час вирішується їхнє питання. Їх переводять або в кризовий центр – це притулок другого рівня, де вони можуть перебувати до кількох місяців. Далі є третій рівень – це соціальні квартири».

За словами старшого інспектора відділу дільничних офіцерів поліції управління превентивної діяльності ГУНП області Андрія Бойчука, цьогоріч звернення до поліції жертв домашнього насильства почастішали.

«За сім місяців до поліції надійшло понад 2500 звернень по факту вчинення домашнього насильства. З них – 2102 звернення від жінок і 36 звернень від дітей. З цих 36 дітей – 21 особа жіночої статі. Порівняно з минулим роком, кількість звернень збільшилася приблизно на 500, – розповідає поліцейський. – Це може бути пов’язане з тим, що ми проводимо роз’яснювальну роботу, щоб люди не замовчували цю біду. Розказуємо, куди звертатися у випадку домашнього насильства. За вчинення домашнього насильства передбачена адміністративна та кримінальна відповідальність».

За словами Андрія Бойчука, до відкриття кризової кімнати полійцеські не мали де розміщувати жінок із дітьми, які серед ночі опинялися у небезпечній ситуації і не мали куди піти.

КУРСу Наталія Вишневецька пояснила, що адресу кризової кімнати не оприлюднюють, оскільки є ризик, що туди можуть дістатися насильники. Тому за потреби перебути в кризовій кімнаті якийсь час слід звертатися до волонтерки – писати в особисті повдомлення.

Або до соціальних служб міста. Чи зателефонувати в поліцію на 102.

Про це розповіли в сюжеті ТСН. Учасниці флешмобу стали ділитися схожими випадками насильства, також вони закликали повернути в супровід поїздів поліцейських.

У коментарях до історії Лугової, яку вона описала в Facebook, жінки почали ділитися схожими випадками, які раніше замовчували.

“Мою 18-річну дочку п’яний сусід по купе схопив на руки і викрав на нічній станції. Провідниця ледь її відбила”, – написано в коментарі.

“Колись їхала в одному купе з трьома чоловіками, які пили пиво внизу. Прокинулася від того, що один з них лапав мої груди. Не вагаючись, вдарила його по обличчю. На щастя, він просто відстав”, – написала ще одна жінка.

Під час флешмобу жінки, зокрема, закликають не замовчувати насильство. Приєдналася до нього Людмила Соботович, до якої чіплявся незнайомець в плацкарті.

“Серед ночі я прокинулася від того, що незнайомий мені чоловік в стані алкогольного сп’яніння гладив мої ноги і намагався домагатися. Мені вдалося його прогнати. І, на щастя, це не закінчилося побоями. Поліція повинна бути повернута до потягів”, – поділилася жінка.

Від супроводу поїздів поліцейськими в Україні відмовилися в 2013 році. Мовляв, для них там було мало роботи, тільки три справи на рік. Тепер Мінінфраструктури закликає МВС повернути правоохоронців. А ще надати провідникам газові балончики або навіть шокери.

Справа про зґвалтування в Кагарлику Нелі Вербицької поліцейськими придбало великий резонанс в мережі. Правоохоронців звинувачують у тортурах та зґвалтуванні дівчини і зараз вони знаходяться в СІЗО. Сама жертва “копів” дуже налякана, перебуває у важкому моральному стані.

Відомий український юрист Масі Найєм повідомив, що на підозрюваних поліцейських раніше вже надходили скарги про насильство. Всього було написано близько 10 заяв. Про це Масі написав на своїй сторінці в Facebook.

“На поліцейських, підозрюваних у зґвалтуванні в Кагарлику, раніше були скарги. Більше десяти заяв від різних людей було написано на підозрюваних. У заявах йшлося про насильство. Цей факт журналісти легко можуть перевірити. Якби Департамент внутрішньої безпеки виконував свої функції – подія зі зґвалтуванням можна було б уникнути”, – написав Найєм.

Він також згадав, що Департамент вже давно фактично не працює, а “свої прикривають своїх”. Масі припустив, що підозрюваних у цій справі може бути набагато більше.

Зазначимо, що родичі підозрюваних “копів” відмовляються вірити в те, що вони причетні до такого цинічного злочину.

26-річна жертва поліцейських Неля Вербицька виховувала одна п’ятирічну дочку, в якої діагностовано ДЦП. Її адвокат повідомляв, що поліцейський Микола її раніше домагався, але вона йому відмовила і він вирішив таким чином помститися їй.

Від принижень. День починається не з кави, а зі скандалу. Я не помила тарілку. 

Ранок починався зі сварок. Він прокидався і кричав, дорікав, вичитував….

Дитина спала, але недовго. Бо той крик було чути надто гучно й довго.

Я мовчала. Як і вчора вночі до 1 год.

-Ти просиш грошей. А сама лиш ходиш і нічого не заробила за тиждень. Лиш допомагати вмієш і працювати на інших. Тебе використовують! Яке волонтерство?! Йди в магазин, звари їсти,  прибери. Чого тарілка на столі непомита. Лежиш. Вже 7 ранку! – вона чула лиш обривки розмов. Бо ввімкнула телевізор, щоб дитина то все не слухала. А сусіди звикли до щоденних скандалів.

Так. Вчора він дав 200 грн, написав список. Я купила. І що? Нині знову бракує дечого. Треба купувати. Варю. Готую від ранку. Дитину дивлюсь. Їй – їсти, пити, вдягти, погратись, випрати, помити дитину……. Вже десята.

Ще не ходила до магазину. Бо… Він пішов по справах і я тішусь, що сіла за роботу хоч на 30хв. В нас один комп’ютер на двох. Вранці прокидається і забирає. Я маю вставати в 4 ранку, щоб встигнути попрацювати.

Ввечері він засинає не швидше 2 або 3 години ночі. Тож шансу щось робити нема жодного. А цілими днями я з дитиною. В справах.

Так. Працюю. Купую їжу маленькій доні, синові.  Бо чоловік рахує кожну гривню, кожну витрату. Може не бути тижнями молока для дитини в холодильнику чи хліба по кілька днів. Йому байдуже. Він гроші відкладає для себе.  На якісь свої потреби, на майбутнє, на техніку. А в хаті не залишає навіть гривні. Все маю заробити сама. Коли і як?! Купую іграшки, одяг. Він паталогічний скнара. Скупий. Дуже. Злопам’ятний. На себе не шкодує нічого. А ось на мене та на дітей….

Роздільні бюджети. Завжди.

Але я суттєво менше заробляю. Не купую собі взуття, одяг роками. Взагалі нічого. Хожу в тому, що подарують або віддадуть.

Дітям також мало купую. Все кимось віддане.

Але іграшок дитина хоче. Фарби, пластилін, замальовки, альбоми для малювання, тісто для ліплення, якісь книги розвиваючі, прописи…. Кубики. Самокат. Це все він не рахує і не знає скільки воно коштує.

Головне щодня казати, що я нічого не заробляю. Він нас утримує. Годує. Це його квартира і я тут ніхто та ніщо.

А ще щодня чую: “Ти ніхто та ніщо… йди живи до своєї мами. Забирай дітей і йди. Ти стара. Груба. Страшна……….”

Біль. Відчай. Приниження.

Страх. Страх піти остаточно.

З однією дитиною чи з двома.

Жити з мамою, яка не підтримає, не допоможе, не зрозуміє.

Якій внуки  – то тягар. Жити там ніде. Одна крихітна прохідна кімнатка, де ні кухні, ні ванни. Холодна. Опалення – лише дровами.

Мама сама ледь зводить кінці з кінцями. Ледь виживає. Не має ні грошей, ні здоров’я.  Як прийти туди і жити?! Зараз моя мама думає, що ми добре влаштовані. Своя (ЙОГО) квартира. Не оренда. Тепло. Діти. Сім’я. Так, я менше заробляю…. але з часом буду.

А тут він хоча б ходить на роботу і я можу в цей час працювати і заробляти на їжу дітям.  Там нема комп’ютера, інтернету. Я втрачу і той невеликий заробіток.

Тому терплю.

Як жінка потрапляє в таке? Чи хоче та прагне контролю, образ, докорів? Ні. Все відбувається поступово. Кохання. Одруження. Діти. Спершу перша дитина. Декрет. Потім друга. Скільки не працюй, з малям на руках багато не заробиш. Бо є обов’язки матері, дружини, невістки. Ти погано виглядаєш. Нема грошей на одяг. Косметику. Взуття. На догляд за тілом. Вагітність будь-яка – це зайві кілограми.  роками не чути слів вдома “Ти гарна”, “Ти розумна”, “Кохаю тебе”…. І попри це мовчати. Або ж зриватись від відчаю, болю, гніву й тікати десь в ванну виплакатись.

В’язниця. Бо дитина приковує тебе до місця. Не вийти на вулицю покричати та виревітись десь в ліс. Не залишити саму. Мовчати від приниження. Мовчати від сорому. Що все так

“Психологічне (або емоційне) домашнє насильство — це використання переваги, щоб принизити та знецінити іншого члена сім’ї.

Ознаки психологічного насильства:
постійна образлива критика, маніпулювання, контроль над життям жертви;
звинувачення, засудження, словесні образи;
обзивання нецензурними словами, приниження;
ігнорування як спосіб «покарання» (як серед дорослих, так і щодо дітей);
покарання та погрози покарання, погрози життю й здоров’ю, заборона висловлювати свою думку, вільно пересуватися поза домом та спілкуватися з близькими;
зняття людиною із себе відповідальності за негативний вплив на психологічний стан жертви;
відмова спілкуватися, щоб змусити жертву почуватися винною, принизити її;
ізолювання жертви від спілкування з друзями чи родиною, контроль над спілкуванням через прочитання особистої пошти і повідомлень у соцмережах;
знецінення людини, цілковитий контроль над усіма сферами її життя.”

Навіть не в цьому річ. Виховую дітей в шлюбі, який приречений. Ми не щасливі разом. І так було завжди. Раннє кохання. Перші стосунки. Одруження. Вагітність. Банально. Так, як у всіх. Але… Замість того, щоб припинити агонію, ми жили на одній території. Любов, кохання, пристрасть вмерли. Поваги нуль. Крики, бійки. Маленька (крихітна) квартира. Бідність. Тисячі спроб розійтись і жити окремо. Але все ще не розійшлись. Хоч і не разом. Ми навіть не видимість родини. Жодного спільного фото років 10 або 15. Просто сусіди, приречені нести важкий хрест. Слабкі й безвідповідальні.

Ось у такому ростуть діти. Так не має бути.

Від нелюбові в мене постійні депресії, апатія, злість, безсоння, головні болі. Важко вставати зранку і щось робити.

Стосунків вже давно нема. Сексу також. Є агресія. Взаємні звинувачення. Докори.

Ми давно не цілуємось. Скільки? Перші 5 років напевно, а потім вже ні.

Тепер про дітей. Старша дитина росла в криках. Було нормальним для нього те, що ми сварились до 3 – 4 години ранку. І потім вночі чоловік мене бив. Міг кинути об стінку. Копати. Кулаками – в плечі, лице чи живіт. Душив. А потім я вибігала боса на коридор. Ломилась в двері. Він не пускав. Або навпаки виганяв з квартири. Просто закривав дрері і я опинялась серед ночі взимку в холодному під’їзді. Без грошей. Теплого одягу. Кидав якесь взяття та куртку. Оце й усе. І я так йшла десь ночувати (до мами) в інший кінець міста. Замерзаючи по дорозі. Син в цей час був в іншій кімнаті. Він настільки звикав до криків та сварок з бійками, що навіть не будився. А вранці я поверталась, бо не було куди дітись. Де жити. Я завжди була або без роботи, або з дуже маленькими заробітками. Муж доводив мене до того, щоб я звільнялась. Не любив, коли працюю. Вічно ревнував та пресував.

З другою дитиною все стало трохи краще. За три роки лише разів 5 були сильні скандали та бійки. Ну і виганяв також з дому мене раз 5 чи 6 за цей час. Звісно. Вік уже не той. Сил та нервів сваритись, як раніше, нема.

Я жахлива мама.

Каюсь і прошу в них вибачення. В своїх дітей. Що допускала таке. Що терпіла приниження, агресію, зневагу.

Я була катом і жертвою водночас.

Двоє дорослих людей. Дуже різних. Не можуть жити в маленькій квартирі як сусіди. Ні спільних інтересів, ні кохання, ні пристрасті.

В нас не було взагалі точок перетину. Лише діти.

Я часто думала, що краще було б віддати їх на всиновлення. В якісь іншій родині вони росли б в любові та гармонії.

Бо травмовані обоє. Просто тим, що бачать таку модель сім’ї.

Біжіть. Тікайте. Поки є сили. З такого пекла.

Я завжди боялась залишитись сама на вулиці. З дітьми. Без житла. Роботи. Грошей. Була впевнена, що потону. Що не зможу.

Цей страх  змушував мене зажди повертатись.

Дитинство було дуже бідне. Голодне. Важке. Мою маму завжди били. Принижували. Я росла в такому домашньому жаху. Без тата. З вітчимами. Вічно бракувало їжі та грошей. Це єдине, що я бачила і запам’ятала. Холод. Голод. Страх.

Саме від цього я втекла в 17 років заміж.

І, хоча зараз я доросла жінка та мама, дуже боюсь бідності. Боюсь, що не матиму що дати дітям їсти. А так. Всі ці роки в мене був чоловік, який заробляв на найнеобхідніше. Комунальні та їжу.  Так, не завжди вистачало на ще щось. Лише мінімум. Але хоча б так.

Я залишилась дитиною. Тією, яка не має куди йти. Не має дому. Яка живе тимчасово десь з чиєїсь ласки. Покірною. Приреченою.

Детальніше про ситуацію OBOZREVATEL розповів батько постраждалої дитини Святослав Козирєв – дядько підозрюваного Арсенія.

Загнав брата в кут
Святослав цілодобово перебуває в лікарні поруч із 4-річним сином Михайлом. Зі своєю сім’єю чоловік рік як не живе.

У дитини сильно пошкоджені легені. Батько каже, що Арсеній хотів саме вбити хлопчика. “Ліва сторона у сина порізана. Удари наносилися в серце”, – зазначив чоловік.

Після цього хлопець вибіг із дому і побіг до матері дядька. Там він розповів, що у нього з тіткою сталася бійка із застосуванням ножів (хлопець також був порізаний).

“Була викликана поліція і швидка. Паралельно я почав дізнаватися обставини (я тоді не знав, що мій син важко поранений). Арсеній розповів, що з Юлією у нього часто виникали сварки, вона його била. Показував синці. І, як він сказав: “У мене скінчилося терпіння”. Мабуть, він для себе вирішив позбутися тітки, а разом із тим і мого сина, як подразника: старші часто отримують покарання замість молодших”, – зазначив чоловік.

Любив фільми про насильство
Святослав каже, що в будинок його сім’ї Арсеній потрапив рік тому. Попросила поселити мати хлопця Олена, яка з ним не живе.

За словами дядька, Арсеній був запальний, часто виявляв агресію.

“У нього була яскраво виражена жорстокість. Він любив дивитися відео про вбивства, побиття, а також відео розправи над тваринами. Була у нього жага і до холодної зброї. Через це йому забороняли користуватися комп’ютером, планшетом, смарфоном. Мені здається, що хлопець психічно нездоровий, хоча довідок я не бачив. Думаю, стан його здоров’я став приводом конфлікту між ним і моєю дружиною”, – розповів Святослав.

На сьогодні Арсеній затриманий, йому вручена підозра. Відкрито два кримінальні провадження “умисне вбивство” і “замах на злочин”.

Чому?! Чоловік вигнав з дому.

Вночі.
Просто втомився від мене.
Це його квартира. Мені нікуди йти.
Я бомж.
Є житло. У моїй власності. Але не можу там жити. Там живе моя мама з вітчимом.
Мій брат.
Я не можу туди йти.
Нав, язуватись їм себе.
Так. Формально це все моє. Вони просто там прописані.
І що?
Мама старенька та хвора. Має проблеми з серцем. Зоб. Нового чоловіка.
Нащо буду втручатись в їх життя.
Брат після розлучення оселився там. Захопив мої дві кімнати. Закрив на ключ. Я не маю туди доступу.
І ось сьогодні прийшов мій законний чоловік з роботи. І вигнав мене. Просто був не в настрої. Я на вулиці.
Йшла з думкою, що більше так не буду жити.
Що це все не про мене і на зі мною. Я не взяла речі. Одяг. Схопила телефон тільки. Сумку. Куртку. Шапку.
Мені було боляче й соромно. Що я бомж. Що не маю куди йти. Що не можу нікому розповісти про це все.
Про 20 років психологічного й фізичного насильства.
Про безвихідь. Про страх. Про біль.
Я жертва.

Ніколи не казала нікому що він мене б, є. Виганяє. Принижує.
Що боюсь його.
Що не можу бачити.
Що плачу днями й ночами.
Я бомж. І сьогодні помру.
Так буде краще.
Боюсь комусь говорити про це.

4.47 год ранку. Ще трохи. Прожити б ще годину. Сон і спокій.