Російський диктатор Путін, який від 2014 року розпочав криваву війну проти України, заговорив про “геноцид”. Диктатора засмутило те, що окупований Донецьк “залишився без води”.

Про це він заявив 7 грудня на своїй прес-конференції.

Російський диктатор, який почав анексовувати території України ще у 2014 році та 24 лютого почав повномасштабне вторгнення помітив “геноцид”. Проте не через масові вбивства окупаційною армією українців та масштабні ракетні удари.

Путін назвав геноцидом те, що нібито “ЗСУ перешкоджають водопостачанню Донецька”.

Геноцид в Україні та знищення енергетичної інфраструктури
Російські терористи на окупованих територіях України вчиняють геноцид, катуючи, вбиваючи та ґвалтуючи громадян України. У всіх населених пунктах після того, як їх звільняють ЗСУ знаходять масові поховання закатованих українців та російські катівні. Так було у Бучі, Ізюмі, Херсоні та інших населених пунктах. За даними МВС, російські окупаційні війська від початку повномасштабного вторгнення вбили 9400 цивільних українців і це тільки на підконтрольних Україні територіях.

Сенат Чехії уже визнав злочини РФ в Україні геноцидом українського народу. Також Канада офіційно визнала злочини Росії проти України геноцидом українського народу. Латвія та Естонія ухвалили такі ж рішення.

Від 10 жовтня окупанти масовано обстрілюють ракетами енергетичну інфраструктуру України. Росіяни не приховують своєї мети: вони хочуть, щоб українці взимку замерзли та капітулювали.

Через нестриману вчасно агресію Росії, яка уже вісім років веде війну проти України, регіон Донбасу, де тривають найзапекліші бої, може стати безлюдним.

Про це заявив у четвер, 26 травня, під час традиційного вечірнього звернення президент України Володимир Зеленський.

За його словами, від 26 травня 2014 року і тим паче від 24 лютого цього року, коли відбулося повномасштабне вторгнення, було безліч можливостей “у тих, хто справді має для цього силу”, щоб спинити російську навалу.

“Поставити крапку і сказати: тепер Росія справді відчує повну ціну за те, що вона робить проти України, проти європейської єдності і проти свободи як такої”, – наголосив президент.

Володимир Зеленський з сумом зауважив, що теперішній наступ окупантів на Донбасі може зробити цей регіон безлюдним.

“Попасну, Бахмут, Лиман, Лисичанськ, Сєвєродонецьк вони хочуть перетворити просто на згарище. Як Волноваху, як Маріуполь. У містах і громадах ближче до кордону Росії, в Донецьку, в Луганську вони збирають усіх, кого можуть, щоб заповнити місце убитих і поранених в окупаційному контингенті. Усе це, включно з депортацією наших людей і масовими вбивствами цивільних, – очевидна політика геноциду, яку здійснює Росія”, – констатував український лідер.

Фото з інтерактивного атласу Голодомору, створеного Українським науковим інститутом Гарвардського університету.

Серед протестних настроїв українського селянства в період Голодомору 1932—1933 років особливо вражає дитячий чин, що виявився в учнів Шукайводської неповносередньої школи Христинівського району нинішньої Черкащини. На їхніх очах прямо за партами навічно засинали однокласники, а вони знаходили сили і рішучість ось так заявляти свій протест: «Ми — молоді весняні квіти, голодні, босі і роздіті»…

Інші їхні ровесники зазвичай лише спостерігали за жахіттям, що коїлося в кожному українському селі: наприклад, мешканець Кодими Одеської області О. Пражина згадував: «Ми, діти, голодні, ледве тримаючись на ногах, дивимося, як трьох наших сусідів-однолітків разом з батьком Софронієм Білоусом скидають на підводу і відвозять з дому назавжди».

А в деяких селах уже нікому було дивитися: у Рожнівці Ічнянського району Чернігівської області «діточки померлі лежали в пилюці попід парканами у бур’янах, обліплені мухами».

Тож конкретних наслідків Голодомору в освітній сфері УСРР необхідно було чекати вже 1 вересня 1933 року, що й справді обернулися катастрофою. Так, колишній директор однієї з неповносередніх шкіл на Полтавщині Іванюк свідчив, що з 225 учнів на 1 вересня 1932 року навесні 1933-го прийшли на заняття тільки 109 дітей.

У Петриківському районі Дніпропетровської області з 1737 першокласників 1932 року до другого класу перейшло тільки 911, з 1275 другокласників продовжили навчання в третьому лише 749, а з 1126 третьокласників у четвертому — 759. Тобто, тільки у трьох класах початкової школи тільки одного району не дорахувалися 1719 дітей.

На нашу думку, можна підрахувати втрати дітей дошкільних і шкільних груп у 1932—1933 роках через дані прийому до перших класів після Голодомору. Особливо промовисто про це свідчать матеріали з Оратівського району теперішньої Вінницької області про початкову школу 1935/1936 навчального року. Щоб побачити реальні втрати у початкових (п), неповносередніх (нс) і середніх (с) школах цього району, необхідно звертати увагу передусім не на загальну кількість прийнятих, а коли йдеться, скажімо, про першокласників, то порівнювати дані про народжених у 1927 році з кількістю 8-річних дітей, бо це саме вони мали вперше сісти за парти. Коли ж ідеться про другокласників (1926 р. н.), третьокласників (1925) і четвертокласників (1924), то цифра буде дещо неточною, бо із збережених архівних документів невідомо, скільки їх залишилося на другий рік.

Водночас ця таблиця показує, попри неповні дані про народження в окремих селах (*) чи їх відсутність (-), про дуже великі втрати дітей. Так, у вересні 1935 року в Балабанівці до перших класів початкової й неповносередньої шкіл прийшло тільки 72 учні зі 172, народжених у 1927-му, у Підвисочанській неповносередній — 36 із 105, а в Казимирівській початковій зовсім не набрали першого класу, хоч вісім років до того тут народилося 24 дитини і залишалися 2-й, 3-й і 4-й класи. Зрештою, відсів першокласників загалом по району в середньому також сягає половини від народжених.

Схожа картина спостерігалася і в школах сусіднього Плисківського району, де станом на 15 вересня 1935 року в усіх школах катастрофічно не вистачало першокласників, а в Долотецькій початковій їх узагалі не набрали.

Проблема некомплектності перших класів набула особливої гостроти 1938 року: 434 сільські школи України не набрали учнів до них, бо не виявилося по 10 дітей 1930 року народження у відповідних населених пунктах, що могло давати підставу для відкриття прийому за тодішніх умов. У 30 районах Чернігівської області в 99 початкових школах узагалі не було перших класів у зв’язку з цим.

Картина з наповненням початкових класів у наступному, 1939-му, році яскраво ілюструється даними Переяславського району на Київщині. Тут навіть у самому райцентрі три школи змогли зібрати до першого класу тільки 102 учні з народжених у 1931 році 210 дітей. А щодо сіл, то в більшості з них — заледве третину тих, хто мав би сісти тоді вперше за шкільну парту:

Як вижили народжені в 1932 році, тобто найменш зміцнілі перед суворим життєвим випробуванням Голодомором, наочно переконують матеріали з Баришівського району Київської області:

Така ситуація виникла 1940 року і в колишньому Іркліївському районі Полтавської області, який входить тепер до складу Чорнобаївського на Черкащині.

Отже, картина з наповненням перших класів сільських загальноосвітніх шкіл України після 1933 року складається майже скрізь однаковою — 30—40, а то й більше відсотків дітей, народжених у 1924—1932 роках в УСРР, не сіли за парти. Якщо врахувати, що за 1924—1932 роки на світ з’явилося майже 10 мільйонів осіб (скажімо, тільки 1927-му — 1,184,4 тисячі, 1928-му — 1,139,3, 1929-му — 1,080,0, 1930-му — 1,023,0, 1931-му — 975,3, 1932-му — 782,0 — цей приріст відбувався головним чином за рахунок села), то цілком ймовірною є втрата у 1932—1933 роках щонайменше 3 мільйонів першокласників і майбутніх школярів початкових класів. А якщо додати до цих жертв Голодомору і тих, хто в 1933-му належав до середнього і старшого шкільного віку, то матимемо ще мінімум півмільйона жертв.

Тому саме це дає підстави стверджувати, що загалом мінімум 7 мільйонів населення УСРР стали жертвами Голодомору-геноциду 1932—1933 років.

Володимир СЕРГІЙЧУК, завідувач кафедри історії світового українства Київського національного університету імені Тараса Шевченка, доктор історичних наук.

День пам’яті жертв голодоморів відзначається щорічно в четверту суботу листопада на підставі президентських указів 1998 та 2007 років. У ХХ сторіччі українці пережили три голодомори: 1921-1923, 1932-1933 і голод 1946-1947 років.

Утім, наймасштабнішим був Голодомор 1932-1933 років – геноцид українського народу, здійснюваний тоталітарним комуністичним режимом СРСР. Голодомор 1932-33 років Голодомору передувала насильницька колективізація сільських господарств, “розкуркулення” селян, хлібозаготівельна кампанія, масовий терор на селі.

Терор голодом, що діяв в Україні протягом 22 місяців, – це свідома і цілеспрямована політика сталінського уряду, стратегія і тактика якої виконувалася починаючи з 1928 року. Ця карально-репресивна акція була спрямована на упокорення українського селянства, знищення самостійних селянських господарств – соціально-економічних підвалин української нації.

Українські селяни стали наступними жертвами сталінського режиму після тотальних репресій щодо української інтелігенції та духівництва. У пікові місяці Голодомору щохвилини в Україні помирало 24 людини. За короткий проміжок часу Москва вбила понад три мільйони українців.

Упродовж десятиліть Голодомор в радянській Україні замовчувався. Дослідження з цієї трагедії розпочалися лише наприкінці 80-х років минулого століття.

Нині в Україні Голодомор 1932-1933 років розцінюється як акт геноциду українського народу, здійснений урядом СРСР шляхом організації штучного масового голоду, який призвів до багатомільйонних людських жертв у сільській місцевості на території Української РСР.

За даними останніх соціологічних опитувань, 77% українців вважають цю трагедію геноцидом. У листопаді 2006 року Верховна Рада визнала Голодомор 1932-1933 років геноцидом українського народу. Зі 195 країн світу актом геноциду Голодомор 1932-1933 років в Україні на міждержавному рівні, крім України, визнають 15 держав-членів ООН і держава Ватикан.

Президент Петро Порошенко 26 листопада 2016 року підписав указ “Про заходи у зв’язку з 85-ми роковинами Голодомору 1932-1933 років в Україні – геноциду Українського народу”, згідно з яким 85-ті роковини Голодомору відзначалися на найвищому організаційному та державному рівнях.